— Ще б пак, адже кажуть, що сюди ніхто не проникне бодай із найменшим грішком.
— Власне, тому, порівняно з Землею, злочинності тут майже немає. Ніхто не боїться вийти з хати й серед ночі…
— Це всі належно цінують, — підтвердив Манек. — Але чим тоді відрізняється Вашінгтон Макінтайр від усіх нас?
Молодик хитнув головою:
— Передовсім — стилем життя. Він і не фермер, і не золотошукач, давно не працює в геологічній розвідці, хоч приїхав сюди як геолог. Він, власне, провадить якісь дослідження, але так, для себе. Ця золота лихоманка — може, я й перебільшую, — на його совісті.
— Справді?
— Він перший натрапив на золото серед кварцитів неподалік звідси. Хоча й познаходив дещо, але, схоже, це все перестало його цікавити. Подався ще далі, подейкують, аж до Скелястого міста.
— А ви не вірите?
— Бачте… Я тут для того, щоб подавати лише точну інформацію.
— А як би зустрітися з цим чоловіком у чоботях-самоходах?
— Найімовірніше на «базі», як називають його будинок. Ось погляньте.
Він обернувся й пробіг пальцями по кнопках комп’ютера. На екрані з’явився малюнок з темних рисок і цяток.
— Отут, — кивнув молодик. — Нью-Доусон, якщо рушити просто на південь…
Петр Манек вирушив просто на південь з відбитком карти, що її видав комп’ютер, радіофоном та завеликим, як йому здавалося, запасом води та їжі, що зайняв більшу половину джипа. Машина з широкими шинами була напрочуд слухняна і мчала з неймовірною, як для пустелі, швидкістю, близько п’ятдесяти кілометрів за годину. Швидше роз’їжджали тільки охоронці порядку.
Шосе увірвалось раптово, без жодних попереджень. Петр зупинився. Відчуття близького стрибка через незриму, але глибоку межу між двома світами, майже паралізувало його. В уяві зринуло обличчя касирки, якій він близько двох годин тому повернув квиток і яка побажала йому щастя й успіху.
— Що ви маєте на увазі? — на мить повернувся до неї Петр.
Дівчина білозубо посміхнулася і знічено знизала плечима:
— Знайдете багато золота. Ви ж за цим приїхали?! Як і всі останнім часом.
— А як ні?
— Вам іще поталанило, — звірилась вона йому пошепки. — Подейкують, що незабаром сюди пускатимуть лише за спеціальним дозволом.
— Це ж чому?
— Проблема з харчуванням, та й усе інше… Щесь у нас діється таке…
— Серйозно? То, може, я й справді знайду купу золота, — посміхнувся Манек. — Дякую вам!
— А якщо його стане на двох — не забудьте й про мене.
Порівнюючи її слова з поведінкою Сімони Гулар, особливої різниці не знаходив. Звичайно, Сімона була старшою й мала розладнані нерви, а також нахил до істерії. Петр роздивлявся довкола — по охристо-жовтих пагорбах із червонястим або коричнюватим відтінком чи навпаки — вибілених, мов пісок на морському пляжі: місцями видніли кактуси. Бракувало лише скойок, викинутих на берег хвилями, ударів прибою, запаху солі.
Далі, на південь, не було ні душі, яка могла б милуватися цим краєвидом. Тільки небо — яскраво-синє й прозоре.
Той хлопець таки підібрав йому в картотеці маршрут: невдовзі Манек побачив на видноколі цятку, яка швидко виросла у невелику, приземкувату хатину, і Петр уперше відчув, як важко в пустелі вгадати віддаль і який тут оманливий обрій, значно ближчий, аніж на Землі.
За огорожею бродило кілька охлялих марблюдів, і Петр знову спинився, щоб оглянути їх. Найближчий обгризав пластиковий кілок, втупившись у нього великими почервонілими очима. Та тільки-но Петр озвався до нього, одразу притрюхикали іще три допитливі марблюди й також заходились перевіряти їстівність огорожі.
Петрові вона уявлялась не менш придатною до їжі, аніж кактуси, якими годувались марблюди. Жодна інша рослина в пустелі не приживалась.
Коли Петр рушив з місця, під ногами загойдався пісок, здавалося, дрібні хвилі колихаються під ногами. Простір перед будинком був вимощений пласким камінням, переважно червоно-коричневим, зі світлуватими і різнобарвними прожилками. Петр постукав у двері, ніхто не озвався.
Повертаючись до машини, помітив удалині шлейф куряви: чужий джип наближався до нього, підстрибуючи на камінні, мов сарна, поки нарешті різко загальмував біля огорожі.
З кабіни вискочив міцний чолов’яга у синьому комбінезоні, тримаючи праву руку на відстовбурченій кишені.
— Що ви робите біля марблюдів?
— Я ветеринар, — представився Манек. — Якщо це ваші марблюди, то я б хотів з вами перебалакати.