— Мої тварини поки що жодного шарлатана не потребують! — буркнув господар. — І якщо тут не тинятимуться різні психи — гадаю, й не потребуватимуть.
— Виглядають начебто непогано, — сказав Петр. — У міру вгодовані.
— Нехай йому чорт! — чоловік у комбінезоні взявся руками в боки. — Та коли б мене тримали на кактусах, присягаюсь, і я виглядав би не ліпше!..
Петр посміхнувся:
— Якщо помітете щось незвичне у їхній поведінці, повідомте мене. Просто в лікарню. Ветеринарного відділення поки що в нас немає.
— Значить, це правда? — чолов’яга дивився Манеку просто у вічі. — І скільки їх уже здохло? Вукотич уранці казав, нібито сім.
— Один.
Якщо це служба порядку намагалася приховати нещастя з марблюдом, то досягла цілком протилежного результату. Як завжди.
— Нехай йому чорт! — буркнув знову господар, мовби до останньої хвилини вірив, що Манек усе спростує.
— Поки що один. Про все інше ще нічого не знаємо. Будьте пильні.
— Я вже давно хочу їх продати. Дружина про них не дбає, а мені сюди щодня їздити… Ще й за таке ранчо платити, — глумливо посміхнувшись, він розвів руками, — де ані стебельця трави… Був би й продав уже, коли б не оті золотошукачі. Ціни щодня повзуть угору, а проте далі чекати вже не можу.
Жан-Поль Коші був невисоким на зріст жилавим чоловіком, з продовгуватою головою, до якої хтось міцно прип’яв великі відстовбурчені вуха, а спереду причепив міцний, довгий ніс. Дорогою до його ферми Манек бачив кілька кактусових гаїв, місцями проріджених, очевидно, на корм. Проминув піщані дюни й замети біля шпичастих червонуватих скель, натрапляв у двох-трьох місцях на відвали пустої породи, які засвідчували: тут свого часу видобували руду.
Коші чекав його на подібному до щойно баченого майданчику з плаского каміння. В правиці він стискав величезний мачете. Лезо блищало, мов церковне срібло.
— Це не на вас, — він скривив уста в гримасі, що означала посмішку і мала заспокоїти Манека. — Збираюсь на кактуси.
Коли вони потисли один одному руку, здивований Коші вигукнув:
— Ой, тримайте мене! Золотошукачів бачив, фермерів — бачив… Ну, та раз ви уже приїхали, дам вам роботу.
І, не чекаючи згоди, він подався кумедними широкими кроками до зеленої споруди — такої самісінької, яку Петр уже нині бачив. Щоправда, до цієї Коші прибудував іще хлів, дах якого був вищий за його власне житло.
Всередині було сутінно й тепло. Тварина лежала на боці, а другий її бік у повільному ритмі здіймався і опадав. Обидва схилилися над головою марблюда.
— Уош Макінтайр провозив тут свого паршивого марблюда, якого відкопав бозна-де! — люто випалив Коші.
— Паршивого?
— Атож! І Маркіза підхопила це від нього. Має тепер також червоні очі й, бачите, оті фіолетові жилки у пащі?
Манек кивнув на знак згоди.
— Я візьму інструменти.
— Той паршивець теж мав такі жилки! — не вгавав Коші.
— Він уже сконав, — сухо повідомив Манек. — Учора пополудні.
— Ще б пак! То ж були самі шкіра та кості!
— Я бачив і худіших марблюдів. Це щастя, що їх у вас тільки троє. — Петр обвів поглядом хлів і швидко додав: — Коли б дійшло до найгіршого…
— Щастя! — буркнув Коші, — щастя, що я встиг п’ятьох продати.
Манек гостро зиркнув на нього і холодно мовив:
— Потім скажете мені — кому. Я мушу записати. А поки що давайте мотузки, зв’яжемо її і зробимо ін’єкцію. Іншим, звичайно, теж.
Коли вони нарешті вийшли на чисте повітря і Манек обтер об штани долоні, Коші, відвівши погляд, подякував і кивнув у бік оселі:
— Донька запрошує вас повечеряти.
«Як у такого потворного чоловіка може бути така донька?» — здивувався Петр, коли електричне світло вихопило з темряви її постать. На темне волосся дівчини падали рудуваті, як навколишні скелі, полиски від жарівки. Ця зустріч викликала у Петра явно більше емоцій, аніж парники під молочнувато-прозорою плівкою, куди Коші завів його дорогою від хліва.
— Цвітна капуста? — не повірив він там своїм очам. — І цибуля?
Коші задоволено посміхався.
— Тепер вам покажу іще дещо!
Він потягнув Манека вглиб, за важкі завіси, де взагалі нічого не було видно.
Там росли невисокі кущики, схожі на деревце внизу і з в’юнкими паростками угорі.
— Неймовірно!
— Зірвіть собі гроно, — посміхнувся Коші. — Я виростив перший виноград у цьому мізерному світі, де не ростуть навіть колючки.
— Ну, все-таки, — поправив його Манек, — тутешні кактуси без колючок!
— Все одно свинство! — не вгавав Жан-Поль Коші. — Знаєте, я народився в Бургундії. Мій дід був звичайним собі селянином, але мав гарну винницю. Зрештою, як усі. Бургундське — королівське вино. Навіть божоле проти нього — помиї.