— По-королівському кислий, — посміхнувся Манек. — А чого це бургундський винороб поселився аж на краю пустелі?
— Однаково колись достигне! Дарма що замість сонця його гріє атомна батарея. — По цих словах він спохмурнів: — Я б ніколи не покинув Землю, повірте, якби в дружини не знайшли раку. А саме тут, — негарний, жилавий чоловік тицьнув пальцем у бік червонястого грунту, — уже кілька людей якимсь дивом одужали. Принаймні лікарі так кажуть.
Петр Манек ствердно кивнув:
— Сухе прохолодне повітря, чистіше, аніж в Альпах.
— Так, це передусім, — в очах Коші щось тьмяно зблиснуло. — Моніка тут на канікулах, — перевір він розмову на інше, — допоможе хоч трохи.
Після вечері, лишившись із дівчиною наодинці, Петр незграбно спробував зав’язати бесіду:
— Справжнє чудо, ця ваша цвітна капуста.
Темноволоса дівчина мовчала.
— Це не дуже чемно з вашого боку, — сказала вона нарешті.
— Що не чемно? — здивувався Петр.
— Звинувачувати батька, що продав хворих марблюдів! Адже він не знав! — її обличчя зблідло. — Інакше ніколи б цього не зробив!
— Вірю, що вдруге такого не зробить. І розумію, що не міг собі дозволити таких збитків, проте…
Розмова урвалася, бо повернувся Коші. Очевидно, він підслуховував, і Петрові здалося, ніби той зміряв його розчаровано-саркастичним поглядом.
— Дивіться, — він простягнув Петрові клапоть паперу. — Найліпшу пару я продав Премчандові, який домагався цього від мене цілий рік. А ще трьох продав якимось двом золотошукачам, на щастя, я записав їхні прізвища.
— А ви не знаєте часом, де їх можна знайти?
Коші заперечливо похитав головою:
— Вони десь там, де всі інші, — чоловік махнув рукою у бік пустелі.
— Премчанд — фермер, еге?
Коші кивнув.
— Мушу до нього поквапитись.
— Зачекайте до ранку. Сякий-такий куток, щоб виспатися, у нас завжди знайдеться.
— Сподіваюсь, надворі мені теж ніщо не загрожує? — засміявся Манек. — Наша пустеля має ту перевагу, що людина може не боятися ані левів, ані піщаних гадюк.
Обличчя Коші, проте, лишалося серйозним:
— Знаєте…
— Хто зрісся з цим краєм, тому справді ніщо не загрожує, — мовила зневажливо Моніка. — їдьте, коли вам так хочеться.
Удосвіта Коші провів його до машини. Ще звечора, лаштуючись спати, вони вкрили її брезентом.
— Пісок усе роз’їдає не гірше від солі. Проникне в мастило, зіпсує мотор, розгризе пневматичні шини й поховає, зрештою, машину разом з водієм. А піщані замети ще небезпечніші.
— Тому тут марблюди такі незамінні?
Моніка стримано відповіла йому на привітання, мовчки налила гарячої кави й поклала на тарілку духмяну підсмажену на сковорідці солонину.
Поверх легкого літнього плаття вона пов’язала фартушок, а коли схилялася над столом під час сніданку, пасма темного волосся спадали їй на обличчя.
Премчанд носив чудернацький білий тюрбан і якось безтямно кивав головою, мовби хвилин десять тому його нокаутували. У величезній кошарі Манек побачив повне розорення. Поки роз’яснював індійцеві, що сталося з його тваринами, прибігло іще двоє в тюрбанах, вони допомогли принаймні ввести марблюдам антибіотики.
Коли повертався до джипа, індійці мовчки вклонялися.
Макінтайрова «база», як назвав пластикову халупу молодик із картотеки, помітно відрізнялася від інших ферм. Над пласким дахом височіла жердина з пропелером, очевидно, вітряний двигун. Неподалік видніли рештки всюдихода, без коліс, напівзасипаного піском. До оселі прилягав гараж, одне крило його воріт було відчинене.
Петр зазирнув туди. Вловив запах ганчірок, просяклих мастилом, і зотлілої гуми. Посередині стояв великий всюдихід, незвичайної, певно, власної конструкції, поруч — джип на широких колесах, що відрізнявся від лікарняного хіба що кольором. Мовби пародіюючи барви пустелі, Макінтайр розмалював його плямами: піщано-жовтими, вохровими, іржавими. Тиша аж гнітила. Петр вибрався назовні, постояв трохи, а тоді постукав у двері будинку.
Не дочекавшись відповіді, Петр натис на клямку і, на його подив, замок автоматично відчинився, пропускаючи гостя досередини.
Чоловік, що лежав на високому синтетичному матраці під вікном, не звернув на прибульця уваги, дарма що не спав. Очі мав широко розплющені, і в них відсвічував той вогонь, що пожирав йото тіло ізсередини. Чолом стікали струмочки поту.