— Іноді.
— Ваш чоловік — вождь?
— Ні, я їхня сусідка.
Бідолашна знову зайшлася кашлем.
— Дати вам щось, щоб заспокоїти кашель? — запитав я.
— Ні, в мене болить не тіло, а душа.
— І ви хотіли б полегшити душу й розповісти мені про своє горе?
— Так, я втратила своїх діточок.
— Коли?
— Два роки тому. Вони були ще маленькі й умерли одне за одним. Я часто залишаюся сама, чоловік постійно в роз’їздах. Ми живемо поруч із вождем. Його собаки здіймають гавкіт через кожну дурницю, ось я й лежу без сну щоночі, все думаю про своїх діточок. Але найважче не це.
— А що ж?
Жінка похитнулася, потім випалила:
— Лихі жіночі язики. Ви навіть не уявляєте, яке це проклятуще місце. Схоже, тутешнім жінкам і робити нема чого — цілими днями перемивають кісточки сусідам. Ось і зараз я з вами розмовляю, а в них уже готова чергова плітка. Іду до крамниці по чай — інша. Голову повернеш — і то судять. І все передають чоловікові, щоб посварити нас, розпускають брехливі чутки — удень і вночі, щодня. А у ваших краях жінки поводяться інакше?
— Так, — із почуттям промовив я, — у нас жінка, що розпускає чутки на шкоду іншій, вважається підступною і лихою.
— Я так і думала, — зітхнула красуня, — як би я хотіла поїхати туди й жити спокійно.
Вона знову взялася до роботи й лише зрідка обмінювалася репліками на чіпева з вождем і його дружиною.
Тим часом до вігваму ввійшла ще одна жінка, одягнена майже як біла. Вона не опустила очі долу перед незнайомим чоловіком, як прийнято в індіанок, а дивилася мені просто в обличчя.
— Bon jour, madame! (фр. — Здрастуйте, мадам!)
— Я говорю аглицькою, — з гідністю відповіла вона.
І тут тільки до мене дійшло, що переді мною — місцева королева. Вона перемовилась зі мною зо двома фразами й похвалилася:
— У мене вдома є на що подивитися.
— А де ваш вігвам?
— Вігвам?! — обурилася вона. — У мене нема вігвама! Я знаю, як живуть індіанці, знаю, як живуть метиси, знаю, як живуть білі. Я живу в будинку, як біла, і двері в мене пофарбовані в блакитний колір.
Я побував у неї вдома — у маленькій хатині з колод. Двері дійсно були блакитні — єдина кольорова пляма в околиці. У хатині була тільки одна кімната; у далекому кінці її розташовувалося вогнище, обмазане глиною, по кутках — купи ганчір’я, посередині — стіл із горщиками, поруч стілець. На стінах розвішані широкі лижі, рибальські снасті, в’язки сушеної риби з сильним запахом, фотографія, вирізана з журналу, і музичний годинник, який із дратівною сталістю видзвонював перші такти мелодії англійського національного гімну «Боже, бережи короля». Бруд був скрізь.
— Бачили? Я просто як біла, — з гордістю мовила смаглява королева. — Ношу черевики (вона швидко прикрила босі ноги пеленою спідниці) і корсети — ондечки, на стіні висять.
Вона тицьнула пальцем у той бік, де на стіні разом із в’язками сушеної риби висіли предмети жіночого туалету — не просто черевики й корсети, а розкішні «човники» на високих підборах та французькі корсети. Пізніше я довідався, як вона їх носить.
Королева ходить до крамниці Компанії Гудзонової затоки через пустир — тутешній променад, бульвар. Вона втискає широкі стопи в тісні «човники». Глибоко вдихає і натягає поверх сукні немислимо вузький корсет. Долаючи муки, шкутильгає пустирем із гордим усвідомленням того, що увесь світ не зводить із неї очей. У крамниці вона розшнуровує корсет, відхекується, робить покупки, знову прирікає себе на тортури — тріумфальний шлях через пустир.
Про все це я довідався згодом. А поки сидів у неї в гостях, і королева наводила нові й нові докази своєї цивілізованості.
— Та я й у розмові як біла. Дочку кличу «люба».
Обернувшись до товстої темношкірої дівчинки, яка дрімала біля вогню, королева мовила, манірно розтягуючи слова:
— Люба-а-а, принеси цебро ва-а-ди.
Але «люба», незвична до такого спілкування, і далі сиділа з байдужим виглядом біля вогню, навіть бровою не повела.
Нарешті з’ясувалося, що місцева знаменитість вирішила звернутися до мене по лікарську допомогу.
— Я вся на нервовому ґрунті, — пояснила королева. — Тут галас, метушня в цьому селі. Я вся, вся стомилася. Я мріяла б перебратися звідси в яке-небудь тихе містечко, мені потрібен спокій.
Крім сільського цвинтаря, складно уявити собі місце тихіше за Форт-Сміт!
І мені залишилося тільки з багатозначним виглядом запропонувати королеві пігулку та запевнити її, що незабаром вона почуватиметься значно краще, а по тому зачинити за собою блакитні двері.