Ми зупинилися в центральному готелі містечка. Інші постояльці запевняли, що гіршого готелю не знайдеш у світі. Мені спершу здалося, що я знав заклади й гірші, але вранці визнав, що мої сусіди мали рацію.
Тим часом прибули наш човен і харчі, однак великий караван плоскодонок, який доправляв щорічний запас продуктів на Далеку Північ, ще не міг вирушати в дорогу, а ми потребували його допомоги, тож відклали початок подорожі на чотири дні.
Непередбачена затримка дала нам змогу вивчити природничу історію місцевості та зібрати деякий матеріал.
Мене вразили дерева-велетні. Типова чорна тополя досягала, приміром, ста футів заввишки, маючи діаметр понад вісім футів (8 футів і два дюйми) за вісімнадцять дюймів від поверхні землі. Вищих тополь мені не траплялося, хоча я бачив дерева й із густішою кроною.
У готелі разом із нами очікували караван четверо поліціянтів із підрозділу кінної поліції, котрі теж прямували на Північ. Старшим у них виявився мій старий знайомий із Торонто, майор Джарвіс. Там же був Джон Шотт, метис гігантського зросту, який супроводжував Каспара Вітні в Баррен-Граундз[2] 1895 року. Він, зважаючи на все, був дуже високої думки про Вітні. Про саму подорож Джон багато мені всього розповів. А поки я накидав його портрет, він розважав мене спогадами про раннє дитинство на річці Ред-Рівер, де він народився 1841 року. Мені вдалося записати дещо з його оповідань про ці нині історичні часи. Його описи вилорогів, які жили на рівнині Вайт-Хорс у 1855 році, та бізонів із Карберрі (Манітоба) в 1852 році проливають світло на прадавні місця перебування цих тварин, які вже вимирають.
Усі мандрівники, які раніше за мене вирушали в пустельну арктичну зону Баррен-Граундз, покладалися тільки на полювання, і в результаті прирікали себе на злигодні, а часом навіть на голодну смерть. Я ж вирішив, не покладаючи особливих надій на мисливські трофеї, захопити з собою якомога більші запаси харчів — усе найкраще, що можна купити у Вінніпегу, а отже, і в усьому світі. Як ви побачите далі, мисливські трофеї, на які ми особливо не розраховували, з’являлися в таборі щодня.
Мій човен не міг вмістити такого суттєвого продовольчого запасу, тому більшу частину його я навантажив на плоскодонки Компанії Гудзонової затоки, захопив із собою харчі, яких вистачило б на тиждень. Цей вантаж і спорядження для табору додали човну необхідної стійкості на воді.
УНИЗ ГОМІНКОЮ РІЧКОЮ З МАНДРІВНИКАМИ
18 травня ми сіли до чудового човна, якого я назвав «Енн Сетон». Атабаска вже цілком звільнилася від криги й стала судноплавною. Караван із тринадцяти плоскодонок із вантажем і командою з шістдесятьох осіб, індіанців і метисів, вийшов із гавані форту одночасно з нами. Попри сильний зустрічний вітер, ми попливли на північ зі швидкістю три з половиною милі за годину.
Метиси теревенили французькою та індіанськими мовами крі й чіпева, але коли їм хотілося добряче вилаятися, припиняли своє солодкозвучне белькотіння та переходили на енергійну англійську — її різкість і брутальність вимови, плюс достатня кількість барвистих епітетів, мабуть, вдовольняли давню потребу мешканців Великої Пустельної Землі.
Удень наш човен випередив караван. Ми причалили до берега та взялися готувати вечерю, і тут я отримав (укотре!) урок.
Прилетів комірцевий рябчик, влаштувався на освітленому сонячними променями стовбурі поваленого дерева, затарабанив крилами. Ховаючись, я підійшов ближче. Рябчик зник у лісі. Тоді я встановив фотоапарат за вісім футів від колоди, протягнув тросик завдовжки 25 футів і зачаївся. Хвилини за три птах повернувся, розпустив крила просто перед камерою, але, на жаль, техніка не спрацювала. Щойно я вийшов із укриття, рябчик зник і більше не з’являвся.
Пропустив щасливу нагоду — нарікай на себе. Звідтоді ми не раз чули барабанний дріб цього птаха, але то сонце розташовувалося занадто низько, то рябчик сидів у густій тіні, то нам дошкуляли комарі, роблячи неможливим спокійне спостереження, — щасливий випадок, як завжди, не повторився.
Ми припливли до індіанського поселення Пеліканів Волок, перебралися через величезні брили криги, нагромаджені на березі. Проходячи звивистою стежкою вздовж вігвамів, я раптом помітив удалині на дереві щось біле. Вирішив, що то заєць, який втрапив у сильце, підійшов ближче, та з подивом побачив здохлу домашню кішку — вкрай рідкісну в цих краях істоту. Перед нею, ревниво переводячи погляд із мене на свою здобич, сиділа охляла від голоду рись. З собою я мав лише фотоапарат — довелося повернутись до човна по рушницю. Рись, як і раніше, блукала зокола. Не думаю, що вона наважилася б напасти на дитину в селі, але все-таки рись хижак. Я вистрілив — і вона без жодного звуку впала.
2
Баррен-Граундз — дослівно, переклад з англійської «марні землі». Так в Америці найчастіше називають північні безлісі території, котрі отримали в усьому світі назву тундр, від фінського слова «тунтури» «гори». На канадському Північному Заході тундри здебільшого відрізняються кам’янистими грунтами. — Тут і далі примітки А. Рябоконя (