0 десятій вечора з’явилися мисливці — голіруч. Вони знайшли свіжий лосиний слід; схоже, бідолашному лосеві дошкуляли комарі, бо з’ясувалося, що тварина дуже швидко йшла проти вітру. Мисливці переслідували лося весь день, але так і не наздогнали. Потім вони помітили бобра, але й він залишив їх ні з чим.
Халепа була неабияка. Всіх наших запасів вистачило б на один добрий сніданок для всієї компанії. Відтепер ми, відірвані від світу, жили самою лишень надією на вдале полювання, але що не день просувалися далі.
Вранці 9 липня на частку кожного припало по склянці кави, скибочці хліба, завбільшки як дамський пальчик, і тонкої скибочку бекону. Дотепер я не їв бекону, хоча він був одним із головних продуктів харчування та подавався до столу тричі на день. Зате нині — о, зіпсована людська натура! — я дуже полюбив його. Він став для мене найкращою їжею, дарованою Творцем людині. Заради бекону я був готовий відмовитися від чого завгодно.
1 ось ми поділили останній шматок. Я розрізав свою скибочку на дві частини, з насолодою з’їв половину, а другу крадькома загорнув у папірець і поклав у кишеньку для годинника. Ще настане час, думав я, коли вся компанія з радістю розділить його. Але трапилося так, що він не дістався нікому. За п’ять днів ми зустріли собаку, який вмирав з голоду. У нього був такий нещасний вигляд, що бекон, який лежав у мене в кишеньці біля серця, немовби якимись чарами перенісся до нього.
Ми зустрілися віч-на-віч із перспективою справжнього голоду — на полюванні нам не щастило, запаси їстівного скінчилися. Проте ніхто не панікував і не повертав назад. Ми вирішили подивитися пасовиська бізонів у Баффало, і ми їх побачимо.
Вранці ми підстрелили сім маленьких чирків, так що вбогий сніданок було забезпечено. Але крихітний шматочок дичини без гарніру та хліба тільки роздражнив апетит. На думці й на язиці у всіх було одне, і ми віддавалися невтішним спогадам про чудові обіди та всілякі страви, якими нас колись пригощали. Селіг мріяв про ресторанну вирізку з кухлем пінявого пива. Джарвіс заявив, що його нинішнє уявлення про рай — смажена індичка з шампанським, а я згадав домашні сніданки в Нью-Йорку. Віллі сказав, що з радістю з’їв би великий прісний корж — увесь, до останньої крихти. Пребл промовчав.
БЛІДОЛИЦІ ТА ЧЕРВОНОШКІРІ М’ЯСО Й БІЛЬШЕ НІЧОГО
Отже, ми веселилися натщесерце, але ніхто не заводив мови про повернення у форт. Втім, стривайте, було й таке! Одна фізіономія похмурнішала дедалі більше, і нарешті похмурі думки вилились у слова — наш провідник-індіанець заговорив. Недавня похмура мовчанка змінилася відкритим бунтом.
— Я не голодувати сюди приїхав. Голодувати я міг і вдома! Мене вмовили піти провідником, обіцяючи багато борошна.
Це була чиста правда.
— Нам ще півтора дня плисти до Баффало, — провадив Безк’я, — а там — плаванню край, доведеться брести болотами, постіль і рушниці тягти на собі, жити під відкритим небом. Якщо нам не пощастить, то пощастить койотам і воронам.
Не встигли ми обговорити ці радісні перспективи, як майор Джарвіс рішуче заявив: він має припис пливти далі пароплавом «Ріглі», який відбуває з Форт-Резольюшен 10 липня. Сьогодні — дев’яте, полудень. Треба вирушати в дорогу негайно, і так доведеться гребти цілу ніч, щоб здолати 6-10 миль, які залишилися.
Ми розділили жалюгідні крихти їстівного порівну, тому що Безк’я був мисливцем на лосів. Джарвіс і капрал завантажили свої речі в пірогу. Ми тепло розпрощались. У мене грудка стояла в горлі: вони — чудові хлопці, на яких завжди можна покластися в дорозі, й розставатися тепер, коли ми особливо потрібні один одному, дуже важко. І на них, і на нас чигали небезпеки та злигодні, до того ж, усі ми були дуже голодні. Але життя триває — он вони вже біля повороту, прощальний змах рукою — і ми розлучаємося назавжди.
Дотепер я почувався гостем, тепер належало прийняти на себе командування, і я скликав військову раду. Біллі був вірний своєму слову — вперед, за всяку ціну! Тієї ж думки був і Пребл. Безк’я всім своїм похмурим виглядом демонстрував невдоволення і протест.
Вирушаючи в подорож на Північ, я був на межі нервового зриву. Вільне життя поволі вливало в мене сили, але за кілька днів голоду я значно послабшав і міг не витримати тривалого пішого переходу. Одне я знав напевно: треба перепочити й роздобути їжу.
Подув сильний вітер, він на якийсь час рятував лося від крихітного ворога, який дзижчить і жалить, і тому я запропонував провідникові спробувати добути лося.
Без зайвих слів провідник із Біллі подалися на полювання. Години за дві я почув два постріли, і до вечора наші мисливці повернулися втомлені, але щасливі, з важкою поклажею м’ясом лося. Безк’я довів, що він гарний мисливець.