Одноманітна їжа — м’ясо лося та чай — підривала сили. З’явилося тремтіння в ногах. Я побоювався, що не витримаю голодування: настільки ослаб.
Ми відпливли рано з наміром простежити шлях Ньярлінга до самого джерела. Незважаючи на всілякі прикрощі та дрібні неприємності, неминучі в дорозі, Ньярлінг закарбувався в моїй пам’яті як «Прекрасна річка».
Важко віддати йому належне в словах. Чарівність річки відчуваєш повною мірою, коли під кілем — три фути, а до берега — десять. Повновода Невільницька річка, безперечно, величніша, але поступається Ньярлінгу в мальовничості. Баффало, завширшки 50 футів, часом марнує свої води, Ньярлінг наполовину вужча, але за правом народження воістину благословенна річка. Вода в ній кришталево чиста, русло глибоке (7-10 футів на середині річки). Швидкість течії півтори милі за годину, на човні легко плисти й угору, й униз, береги чудові, пейзаж постійно змінюється. Усе, що я писав про Літл-Баффало, ще більшою мірою стосується Ньярлінга.
Ландшафти тут різноманітніші, птахів і звірів більше. Як і попередньою річкою, добру чверть милі тут можна плисти повз похмурий ліс із гігантських ялин, котрі здіймаються на сотню футів — зеленого, могутнього лісу, сріблясто-сірого від мохів.
Похмурий ліс змінюється роздольними трав’яними луками, посеред яких миготять острівці розрослих дерев, немовби в англійському парку.
Але ось річка вужчає, перетворюючись на глибокий звивистий струмок. Вільха, яка росте по берегах, змикається над головою, ніби золотаво-зелений намет.
Далі Нарлінг розливається, утворюючи плеса, порослі очеретом, — літній прихисток незліченних качок, гусей, куликів, качок, чайок, пастушків та інших рідкісніших пернатих. Береги річки то немовби в сніговому хвилястому оздобленні від цвітіння мучниці, то червоніють заростями найяскравішої та найчервонішої з шипшин — атабаської. Є вздовж берегів і тополеві гаї, на яких численне ведмеже плем’я залишило сліди пазурів. На модринових болотах можна знайти сліди годівлі сімейства лосів. Топкий ґрунт зберігає нерівні широкі сліди, залишені кілька тижнів тому бізонячим стадом, яке проходило тут. Поки ми розглядали сліди та мітки звірів на деревах, поряд чулося голосне «ляп-ляп» — це обережні бобри пірнали у воду з нашою появою.
Коли Джарвіс плив угору за течією в маленькому човні, він помітив двох ведмедів, трьох бобрів і рись, я ж бачив тільки птахів. На зворотному шляху мені пощастило. На першій же стоянці ми почули сильний сплеск біля човна. Безк’я обережно прокрався туди, я — слідом. Біля човна плавав великий бобер. Індіанець вистрілив, бобер пірнув, і більше ми його не бачили. Безк’я запевняв, що бобер мертвий — пірнаючи, він не ляпнув по воді хвостом. Наступного дня біля човна хлюпався інший бобер.
Вранці, сидячи на веслах, ми розгледіли маленький дуже каламутний струмочок, що збігав до річки.
— Бобер будує загату, — пояснив індіанець.
Тепер, коли ми поверталися додому, до борошна й хліба, індіанець повеселішав. Він був чудовим веслярем, мовчазним, але бадьорим, безвідмовним у роботі. Мисливець і провідник — першокласний.
Незабаром ми наткнулися на великого бобра, який вигрівався під сонячними променями на земляному виступі над водою. Він був схожий на велику темно-руду ондатру. Бобер негайно пірнув, виплив за тридцять ярдів нижче за течією річки, подивився на нас і зник.
Удень побачили бородату неясить, яка сиділа на пеньку. Цікаве видовище — у неї був білий, мов у пастора, комірець.
Ми гребли цілий день і зробили зупинку лише, щоб повечеряти лосиним м’ясом і чаєм.
Дощ лив цілу ніч. Наступного ранку сонце марно силкувалося пробитись крізь хмари, вони тільки щільніше затягали небо, знову замрячив дощ. На лихо, негода затяглася. І без того надокучлива та болісна, вона заважала фотографувати.
Після «чудового, смачного, підбадьорливого» сніданку — лосине м’ясо без солі та порожній чай — ми рушили далі за курсом найменшого опору — додому, до хліба.
Дорогою спостерігали, як зграйка омелюхів ганялася між верхівок ялин за комахами. Ймовірно, це була парубоцька гулянка, самки сиділи в гніздах або вигодовували пташенят.
Червонохвостий канюк сплів собі гніздо на ялині, звислій над водою. Воно мало дивно мальовничий вигляд — господар, безперечно, пишався ним. Але зо двоє войовничих дроздів намагалася відігнати канюка від його власного гнізда, коли той підлітав до нього.
Увечері ми висадилися у Форт-Резольюшен і поставили намет поруч із тридцятьма вігвамами. Двісті величезних собак гавкали, вили, гребли пазурами землю біля нашого намету цілу ніч безперестанку. О, як це було несхоже на благословенну тишу лісів на берегах Ньярлінга!