Якось підстрелили пелікана — з нього збиралися робити опудало, а тушку викинути собакам, гадаючи, що такого великого птаха вистачить, аби двоє-троє з них влаштували собі бенкет. Собаки кинулися назустріч, ніби вовча зграя. Більші відтіснили малих назад. Я кинув їм птаха, але виснажені до краю собаки відвернулися від нього, як людина, котра вмирає з голоду, відвернулася б від смаженого людського м’яса. Лише один жалюгідний цуцик — скелетик, обтягнутий шкірою, — дочекався, поки сильні відійдуть, вирвав нутрощі пелікана та проковтнув їх із очевидною відразою.
Не можу пояснити, у чому тут річ, але, кажуть, що це типовий випадок. Спогад про те, як собаки поставилися до настільки щедрого підношення, зробив мене черствим до їхніх страждань у подальшому.
На Ньярлінгу ми були далеко від людей, і собаки нас не турбували, у Форт-Резольюшен ми знову потрапили у світ людей — і у світ собак. Записи в щоденнику передають враження вимушеного триденного перебування там:
«16 липня 1907 року. Нарешті ми вибралися з Форт-Резольюшен. Ніколи ще я не їхав з такою радістю від людей, які були добрі до мене.
Тут найбожевільніший аматор собак знайде зцілення.
Собаки — бич тутешніх місць, у всій околиці не знайдеш і клаптика землі, не запаскудженого ними. Варто залишити на землі якусь річ, як вони негайно ж потягнуть, порвуть або загидять її. Біля чотирьох кутів нашого намету постійно «робило позначки» все незліченне собаче населення тутешніх місць. Намет було вкрай зіпсовано, бо він розповсюджував такий огидний «аромат», що почистити його могла хіба що багатоденна злива.
Тут півсотні вігвамів, у кожного господаря від п’яти до п’ятнадцяти собак. Ще по 25 у місіонерів і службовців Компанії.
Ми пройшли всього двісті ярдів, а я нарахував 86 собак. Від них нема спокою ні вдень ні вночі — щогодини, щохвилини лунає гамір собачих бійок або загальне виття. У селі як мінімум шість собачих кланів, відповідних людським, і якщо собака з клану Собаче Ребро заблукає до Жовтих Ножів, на неї накидаються всі собаки цього клану. Тоді на допомогу мчать собаки її клану — і починається спільна бійка. Хазяї з того й іншого боку, вступаючи в сутичку, луплять псів ціпками, і довго після закінчення битви ятрить душу нестерпне виття та вереск переможених.
Розповідають, що одна з таких собачих бійок призвела до розколу племені чіпева, й ті, що пішли на південь, почали називатися Апачами з Арізони.»
Коли починається Час Човна, індіанці сідають у піроги всією родиною, беруть із собою одного-двох найкращих собак і відпливають, залишаючи решту на березі. Ті з виттям пливуть слідом за човнами, благаючи жорстокосердих хазяїв узяти їх із собою. Але піроги пливуть далі та далі. Собаки скиглять на березі або пливуть за хазяями, поки не знесиляться. Течія відносить їх на сушу, й для собак починається сувора літня пора, сповнена випробувань.
Якщо зайців багато, завжди можна прогодуватися, якщо мало, підійде й інша їжа — польові миші, риба, а коли достигають ягоди, собаки переходять на пашу. Ослаблих поїдають їхні ж побратими. А з настанням осені повертаються жорстокосерді хазяї, підбирають собак, які вижили, та годують їх, щоб підкріпити на той час, коли знову впряжуть у нарти.
Бідолашні тварини не тримають зла на байдужих людей і знову несуть свою службу.
ПЕРЕПРАВА ЧЕРЕЗ ОЗЕРО
Досі я намагався класифікувати свої спостереження, а тепер для розмаїтості наводжу опис переправи через Велике Невільницьке озеро[12] зі своїх дорожніх записів: «16 липня 1907 року. Ми відбули з Форт-Резольюшен 0 дев’ятій сорок п’ять на йоркському боті — сім веслярів, Біллі Лутіт, Пребл і я.
Об одинадцятій тридцять досягли Лосиного острова. Увечері чули, як тарабанить крильми комірцевий рябчик,[13] ухкає деркач, сурмлять журавлі, квакає лісова жаба. У повітрі проносилися бекаси.
Ми розбили табір на ніч і повечеряли. Індіанці підстрелили двох ондатр.
17 липня. Встали о шостій ранку (підйом було призначено на четверту, але команда не побажала вставати). З легким східним вітерцем пішли під вітрилом на північ. До полудня східний вітер, як звичайно, змінився сильним північним.
Веслярі в мене абиякі, та будь-яку пораду щодо керування ботом приймають агресивно. Вони привласнили собі право вирішувати — гребти чи влаштувати перепочинок, і пристають до берега, коли їм заманеться.
Ми висадилися на піщаній обмілині задовго до настання ночі. Це дуже прикро, ми й так уже спізнюємося. Індіанці поставили сіті, використовуючи замість шнура вербову кору, і спіймали щуку.
12
13