Насамперед росомаха — нахабна розорителька схованок, і, як раніше зазначалося, ми вжили додаткових заходів, обачно убезпечили кожну схованку «намистом» із рибальських гачків вістрями вниз.
Від бувалих мандрівників ми наслухалися історій про диявольську підступність цього звіра. Заради справедливості слід сказати, що зло, яке вона вчиняє, не доведене, зате в росомахи є також гарні якості — майже ідеальне подружнє життя та героїзм матері під час захисту дитинчат. Я кажу «майже ідеальне», тому що батько, наскільки мені відомо, не бере участі у вихованні потомства. Але всі, хто спостерігав за росомахами, сходяться на тім, що матері, захищаючи дітей, виявляють безмежну відданість і хоробрість. Не раз доводилося чути від мисливців, що куди безпечніше роздражнити ведмедицю з ведмежатами, ніж росомаху з дитинчатами.
Мисливець Беллалайз розповідав мені, що двічі знаходив її (росомахи) лігвисько та щоразу насилу втікав від розлюченої самки. У середині травня 1904 року він пішов із приятелем-індіанцем по ялик, залишений за кілька миль від берега на озері Атабаска. Рушниці він не захопив і — треба ж лихові трапитися! — набрів на стару росомаху, котра лежала в ямці під ялиною. Вона кинулася на мисливця, вищирилась. У її очах горів лиховісний вогонь, її гарчання нагадувало ведмеже. Індіанець ударив росомаху ціпком і, рятуючись від розлюченого звіра, поліз на дерево. Мисливець же коли побачив дитинчат у лігвиську, кинувся геть від цього місця. Їх було четверо — світлих, із розплющеними очима, кожен не крупніший за ондатру.
Другий випадок стався 1905 року за три милі від Форт-Чіпевайан, теж у середині травня. Лігвисько нагадувало описане вище. Росомаха побачила мисливця й люто кинулася на нього з уривчастим гарчанням, начебто кашляючи. Беллалайз застрелив її та прихопив трьох малят — теж світлих.
5 вересня, відразу ж після заходу, троє-четверо оленів пройшли за двісті ярдів від нас між озером і наметами. Біллі подався за ними з рушницею. З одного пострілу він уклав молодого самця. Олень майже вдягся вже в зимове хутро, вуха побіліли, білі плями з’явилися на ногах, а черево було зовсім біле. На міздрі шкіри на спині й на хрестці я нарахував сто двадцять один шрам від личинок ґедзя.[21]
Хоча всі карибу клацають копитами під час ходьби, хоч як ми старалися, не змогли відтворити цього звуку ногою мертвого оленя.
У нас була чудова можливість спостерігати за життям диких тварин, і тільки одне бажання так і не здійснилося — я не побачив великого стада карибу, яке повертається в ліси, до свого зимового притулку.
За словами очевидців, такі стада настільки перевершують чисельністю бізонячі, що їх не охопиш поглядом. Цілими днями перед тобою рухається й коливається хаотична маса. Вони можуть з’явитися в перших числах вересня, а можуть і наприкінці жовтня, коли почнеться зима. Зважаючи на прикмети, цього року олені повернуться пізно. Якщо на них чекати, можуть замерзнути озера й річки. А ми зовсім не готові до зимової подорожі. Де взяти собак, нарти, зимовий одяг? До того ж, справи кликали мене додому. Обставини змушували підкоритися.
Хоч я так і не побачив дивовижного видовища, одного з найвеличніших у світі зоологічних спектаклів — маршу мільйонів карибу — таки неохоче віддав наказ повертатися, і 8 вересня ми спустили на воду човен «Енн Сетон». Йому стояло пройти тисячу двісті миль угору за течією.
ПРОЩАННЯ З КАРИБУ
Уздовж усього берега озера Артиллері нам траплялися невеликі стада оленів. Вони густо обросли шерстю, в самців з’явилися довгі білі холки, заблищали нові роги. В одного з оленів вони були криваво-червоними. Ймовірно, він щойно чистив їх, і на рогах запеклася кров.
До вечора ми дісталися до південного берега озера та знову опинились у лісовому царстві. Якими жалюгідними здавалися тутешні карлики-деревця, коли ми залишали ці місця, і в якій пишноті постав перед нами той самий ліс тепер! На цьому озері ми й розпрощалися з преріями Арктики, а також із їхніми мешканцями — карибу.
Викладу коротенько зібрані мною відомості про цю чудову тварину. Карибу водяться у всіх безлісих тундрах і на арктичних островах Північної Америки. Більша їхня частина веде стадний, кочовий спосіб життя, але окремі особини можна зустріти скрізь у будь-яку пору року. Взимку вони, як правило, переселяються в ліси, захищені від крижаного вітру, та повертаються на північ пізньої весни, рятуючись від лісової напасті — комарів і комашні. Мошкара докучає їм у лісі, комарі катують скрізь. Полегкість приносить лише ходьба проти вітру, й оскільки тут переважають північні вітри, карибу переміщаються на північ. У безвітряну погоду вони підкоряються закону міграції.
21
Із сімейства носоглоткових ґедзів (