— Доведеться добряче потюпати. Не те щоб казна-де, але однаково далеченько.
Приїжджому невтямки, чи то треба пройти сто кроків, чи добиратися до місця тиждень. А, бувало, запитаєш у Сандерсона, чи далеко йти, він лише ледь забариться та відповість:
— Три з половиною милі.
Запитай у місцевого жителя, чи можна добратися до потрібного тобі місця до полудня, і почуєш:
— Та воно, звичайно, можна, тільки туди ще чималенько шкандибати.
«Так», «ні», «доведеться пройти ще дві милі» — сказав би Сандерсон залежно від ситуації. Джорджеві відомості завжди правильні, а річка для нього — розгорнута книга.
«Остогидле собаче місто» ми полишили 27 вересня, прямуючи річкою вгору, й замість Уїзо з нами був Сандерсон. Джордж цілком виправдав свою блискучу репутацію, невтомно крокуючи вздовж берега. Стовбури повалених дерев, кущі, завали — все було йому дарма, він тяг линвою наш човен зі швидкістю три-чотири милі за годину. І щоночі в моєму серці звучав старий наспів: «Я ближче до домівки на цілий день шляху».
Цілий день ми йшли з линвою, через кожні 20–25 миль розбивали табір і вели щогодинні спостереження за життям птахів і звірів на річці.
Дрібних птахів і ссавців стало більше, ніж навесні. Широкі піщані й глинисті обмілини були буквально поцятковані слідами бурундуків, горностаїв,[24] лисиць, рисей, лосів і ведмедів. Якось раз ми злякали рись, яка застигла на піщаному острові. Вона без вагань кинулась у воду та попливла до берега. Рись пливла швидко, як собака, але карибу залишив би її далеко позаду. Згодом довелося побачити, як річку перепливала велика лисиця; вона пливла повільніше за рись.
Ми успішно пройшли два волоки. Вранці 3 жовтня на річці з’явилася вітрильна шлюпка. У ній пливли знайомі мені Томас Крісті, Хардінг і Стег. Нам залишалося півтора дня шляху до Форт-Сміт, і я скористався оказією, щоб відіслати додому Джорджа Сандерсона.
Увечері того ж дня ми підійшли до Солт-Рівер, зустріли П’єра Білку з його сотнею собак і до першої по півночі прибули у Форт-Сміт.
ФОРТ-СМІТ І БУКСИР
Тут нам знову — хочеш не хочеш — довелося ночувати в задушливому приміщенні. Знову — болісне безсоння, і за ним неминуча застуда.
Зранку ми волоком переправилися в Сміт-Лендінг. Я найняв буксир «Аріель», і о сьомій ранку 5 жовтня він повіз нас річкою. Моя команда розмістилася на буксирі, човна з вантажем буксир тягнув за собою.
Уночі ми змушені були заночувати на млині. Я вирішив не прирікати себе на муки в задушливому будинку, а розстелив ковдри на землі. Внаслідок цього, як мене й попереджали, кожна з легіону псяюр багато разів підходила до мене, поки я спав, і залишала на ковдрі знаки свого несхвального ставлення.
Наступну ніч ми провели на острові. Мої товариші не хотіли вкладатися спати на березі — за їхніми словами, в лісі повно мишей. Пробіжить така мишка по обличчі — навіть уві сні відчуєш, які в неї холодні лапки!
Ми не ставили наметів, лежали просто на землі, загортаючись у ковдри. На світанку я озирнувся. Табір нагадував цвинтар. Нас засипало листям, і кожна людина нагадувала довгасту могилу.
У Форт-Чіпевайан ми прибули 9 жовтня. Наближаючись до цього знаменитого царства водоплавних птахів, ми дедалі частіше бачили в небі довгі ланцюжки та великі зграї диких качок і гусей, але сам форт, безумовно, був столицею пернатого царства!
Компанія Гудзонової затоки вбила та засолила шістсот білих гусей, кожен із сімейства Лутітів — місцевих жителів — по п’ятсот, і цієї осені мали засолить не менше дванадцяти тисяч гусей, а ще канадських казарок,[25] білолобих гусей і качок. Щороку місцеві жителі розраховують на 10 тисяч білих гусей. Коли їх мало, заготовляють 5–6 тисяч, коли багато — 15.
У всіх білих і білолобих гусей білі частини голови більшою чи меншою мірою мають жовтогарячий відтінок.
Лебедів цього року не стріляли. Мені сказали, що тут їх ніколи не стріляють восени з простої причини: восени вони летять іншим шляхом, уздовж східної частини озера. Сюди ж лебеді прилітають навесні, і щовесни жителі Чіпевайана вбивають по двадцять лебедів.
Цей форт — батьківщина Біллі Лутіта. Його родина влаштувала свято на честь повернення мандрівника. Там я вмовив кремезного метиса Грегорі Деніела, якого всі звали Беллалайзом, вирушити з нами до Атабаска-Лендінга. Я прикинув, що ми змогли б відбути з Форт-Чіпевайана вже за три години, та механік буксира зустрів старого приятеля й вирішив відсвяткувати цю подію. У механізмі буксира, звісно, відразу ж виявилися серйозні неполадки.
24
25
Канадська казарка (