Раз у раз спокушала можливість врятувати що-небудь із речей. Дванадцять разів я пірнав у крижану воду й зібрав багато всілякого дріб’язку. Зрештою усвідомивши, що користі від мене мало й усе, що людині під силу, зроблять мої хлопці, я знехотя повернув назад. Повз мене промчав Пребл. Він залишив у надійному місці човна і встиг врятувати дещо зі спальних речей.
— Сумка з щоденниками не траплялася? — гукнув я.
Він на ходу махнув рукою в бік Атабаски. На жаль! Вантаж, звичайно, затягла на дно підступна річка, нам його не побачити й не врятувати.
Вирішивши розвести багаття неподалік від човна, я виявив, що не маю сокири настругати скіпок. Але поруч росла береза, і купка сухого бересту з галуззям цілком годилася для розпалювання. Потім я відкрив водонепроникну сірникову коробку й — о, жах! — усі п’ятнадцять сірників виявилися мокрими…
Ледь утримуючи сірника закоцюблими пальцями, я дмухав на нього, намагаючись хоч трохи підсушити. За якийсь час черкнув сірником по коробці. Мокра голівка розсипалася. Перепробував один за одним 13 сірників та у відчаї поклав два останні на камінь під кволе проміння осіннього сонця, а сам пішов збирати хмиз, сподіваючись зігрітися від швидкої ходьби. Однак пронизливий холод не відступав.
Раніше мені часто доводилося добувати вогонь тертям, але для цього знадобилася б сокира, якої не було — настругати сухих трісок, — і шкіряний ремінець. Переглянув порятоване майно — сірників нема, й усі речі вологі. Одяг на спині вкрився кригою, зуби вибивали дріб, я валився з ніг. «Не варто впадати у відчай, — майнула думка, — адже в мене лишилося ще два сірники». Вже не відчуваючи пальців, я узявся за передостаннього, чотирнадцятого… Шипіння, тріск — і він спалахнув! О, тричі благословенна березова кора! Будь-яка інша губка не зайнялася б у моїх онімілих, скутих холодом пальцях, а вона раптом спалахнула смолоскипом і принесла нарешті тепло й розраду в обитель нещасного, яким був я сам.
Я приготував їжу з решток провіанту — шматочка свинини, чаю та розмоклої маси, що називалася раніше галетами, присів біля багаття й провів у цілковитій самоті п’ять жахливих годин, міркуючи про те, що ми перебуваємо за 175 миль від найближчого житла, з розбитим човном, без харчів, зброї, посуду, половини спальних речей, зібраних колекцій.
Але все це було дрібницями порівняно з втратою щоденників, трьох дорогоцінних зошитів…
Пропали 600 сторінок записів і відкриттів — географічних, зоологічних, ботанічних… Пропали п’ятсот сторінок малюнків, пропали матеріали спостережень, зроблених у тяжких умовах топографічної зйомки дивовижної річки Ньярлінг, двох Великих Північних озер, безлічі малих — тисячі фактів, цікавих для інших і воістину неоціненних для мене!
Втрату матеріалів літньої роботи я ще міг би пережити, але безповоротно зникли три розділи роздумів і висновків — це було справжнє нещастя…
Хто б міг подумати, що в кінці шестимісячної експедиції нас спіткає настільки нищівний удар!
Час ішов, і я дедалі більше похмурнів — хлопці не поверталися. Дотепер думка про небезпеку не виникала в моїй свідомості. Що ж трапилося? Невже виявили нерозсудливість у боротьбі зі скаженою річкою, і вона жорстоко провчила їх, іще раз показала свою міць?
Здогади мої були близькі до істини.
А підступна річка, незмінно прекрасна, блищала та вирувала, як багато днів тому, коли життя на ній здавалося нам безхмарним і мирним.
О третій пополудні на скелі за милю від мене з’явилася рухлива крапка. Я підкинув хмизу в багаття, розігрів їжу та чай. За 20 хвилин з’явився Роб. Сумки в руках у нього не було. «Якби вони знайшли щоденники, — сумно подумав я, — то притягли б їх перш за все, а вже якби сумку врятував Роб, то напевно б розмахував нею». Тепер я виразно бачив, що, крім бляшанки в руках, у нього нічого не було.
Отже, мене спіткав удар долі, але принаймні закінчилося болісне очікування. Ми зробили все, що могли.
Смертельно стомлений Роб повільно наблизився. Груди в нього були перехоплені парусиновою стрічкою. Він навіть говорити не міг, і у відповідь на німе запитання в моїх очах повернувся спиною. Там висіла брезентова сумка, та сама, з плодами виснажливої праці довгих місяців експедиції!
— Усе гаразд, — ледь чутно прошепотів Роб, і на його обличчі промайнула квола подоба усмішки.
— Як хлопці?
— З ними теж усе добре.
— Слава Богу! — я стис руку Роба. — Ніколи цього не забуду, — і в мене перехопило дихання.