НАРАДА З ВОЖДЯМИ
На схід від річки Невільницької, за словами очевидців, збереглося кілька стад бізонів. Серед завдань, отриманих майором, було й таке — з’ясувати, чи водяться в цих місцях бізони, встановити, скільки їх залишилося, та уточнити, де саме. Коли Джарвіс запросив мене в цю експедицію, я не змусив довго вмовляти себе.
Перш за все належало знайти провідника, і отут почалися складнощі.
Через торговців ми розшукали чотирьох індіанців, які знали, де водяться бізони. Вони, схоже, зовсім не бажали вести будь-кого до бізонячих пасовиськ. Лукавили, вигадували всілякі відмовки. Але королівська кінна поліція та Компанія Гудзонової затоки мають тут величезну владу, і під тиском майора Джарвіса з представником Компанії високоповажні мисливці знехотя погодилися обговорити з нами цю справу в хатині Джозефа, чіпева, на прізвисько Сузі. Повне ім’я його був Джозеф Больє. Мандрівники, які побували раніше в цих місцях, попереджали всіх, що племені Больє треба остерігатись, і ми були напоготові.
Нас зустріло похмуре мовчання. Ми відчували приховану ворожість усіх, хто тут зібрався.
Джарвіс — привітний і добрий чоловік, якого більшість вважала надто щиросердним, — незабаром довів, що чудово знає індіанців і їхню психологію.
— Збираються нас, якщо вдасться, затримати, — шепнув він мені.
Сузі розумів французьку й трохи англійську, але решта заявили, що не знають іншої мови, крім чіпева. Довелося запросити перекладача. Про те, наскільки він нам допоміг, можна судити за зразком переговорів, записаним мною:
— Тут поблизу водяться бізони?
— Уаг-хай-уас-кі біскуон кай-ах тау ніп-еє-уот-чоу-ее-кеє неє-мої-ах. Кеє-ас-о-уїн суг-еє-меєш і-муш-уа мус-тат-е-мук не-моу-ах пе-мук-те-ок не-мої-ах дане-таї-таїах.
Перекладач:
— Він каже «ні».
— Скільки часу буде потрібно, щоб до них дістатися?
— Не-мої-ах міс-чаї-то-ок. Уаї-хаи-о аї-оу-ок-і-ман-ках-мус-то-ок. Міс-та-хаї ча-гоу ос-кі уах-хаї-о муск-еє-сеє-сеепі. Мас-коотч е-гоот-ах-і-оу мас-коотч не-мої-ах мук-е-бої сак-те-мук мас-коотч гахк-сін-ноу не-мої-ах мук-е-бої сак-те-мук мас-коотч дахк-сін-ноу не-мої-ах гехк-кеє-уїн-тай дам-бооле-індліс.
Перекладач:
— Він каже «не знаю».
І так далі… Години зо дві ми товкли воду в ступі. Щодо провідника так і не домовилися, ніяких відомостей про бізонів не отримали. Наприкінці розійшлися по домівках.
Наступного дня спробували поновити переговори, але труднощі росли, мов гриби після дощу.
Кійа не міг вирушити з нами або позичити коней, бо пасовиська бізонів перебували в мисливських угіддях П’єра Білки, і Кійа вважав, що Білці це не сподобається.
Білка нас не міг супроводити, бо йому було незручно влазити в цю справу, адже почали переговори ми не з ним, а з Кійєю.
Кірму здолала неміч. Він занедужав і теж не міг іти.
У Сузі хворіла дружина, і це нещастя так пригнічувало його, що він ніяк не міг полишити дім — у всякому разі, без особливого зілля, котре вберегло б його від ревматизму, туги за домівкою та просто від суму.
Вранці посланець від Кійі повідомив: вождь займається вкрай важливою справою і не може з нами зустрітися. Але зраночку прийде Білка — й усе буде гаразд.
Раночком зник і Білка — передав через іншого індіанця, що вік зовсім забув про важливе зобов’язання: переправити мішки з борошном через пороги й, хоча йому така робота не до вподоби, та він дав слово, виходить, треба дотримати. Це, мовляв, справа честі.
Ми з Джарвісом обговорювали ситуацію та намагалися пригадати все, що раніше чули про бізонів і вовків.
Із Оттави повідомляли, що вовки ріжуть телят, і тому поголів’я бізонів не збільшується. У Вінніпегу вони так осміліли, що взялися до однорічних бичків. В Едмонтоні навіть самки бізонів наражалися на небезпеку. У Чіпевайані до місцевих вовків нібито приєдналися зграї сторонніх із північного сходу й вони ріжуть молодих бізонів, самок і телят. Пожирають вовки навіть коней і собак. Темні вовки з річки Піс і білі зі скелястих просторів Баррен-Граундз нібито ведуть міжусобні криваві бої за володіння пасовиськами бізонів. Звичайно, бізонів дедалі менше. Їх залишилося не більше сотні!
Цікаво, що ніхто ніколи не бачив цих ікластих розбійників, а ті деякі, що добре знають місцевість, мають значні запаси пеммікану,[4] зготовленого, вочевидь, не з м’яса лося чи карибу.
Майор гмикнув і підбив підсумок:
— Вовки, певна річ, ріжуть бізонів, і ватажків цих зграй звуть Сузі, Кірма, Кійа та Білка.
Найгіршу репутацію із усіх чотирьох мав Сузі — він був із горезвісного сімейства Больє. Проте, лише він і погодився супроводити нас аж за п’ять днів.
4
Пеммікан — спресований порошок із висушеного на сонці м’яса, змішаного з кислим соком ягід і розтопленим салом, харчовий продукт, своєрідні північні «консерви».