Тепер вкрита пагорбами місцевість чергувалася з рівнинами.
За словами Сузі, коли він уперше побував у цих краях тридцять років тому, тут була прерія, і ліс ріс тільки в улоговинах та біля води. Його слова підтверджуються: високі дерева й нині стоять в улоговинах, а на рівних місцях з’явилася молода парость осики та ялиці.
Коли-небудь люди обживуть ці чудові місця. Тут трави, дерева, птахи, ґрунти й клімат майже такі ж, як у Манітобі.
Ми знайшли кістяк самки бізона, всі великі кістки й череп добре збереглися. Годині о другій пополудні піднялися схилом та виїхали на гарну височину, де ліси перемежовувалися з відкритими просторами. Визначною рисою місцевості були численні вирви завглибшки близько шести футів і до сорока — у діаметрі. Одна з них мала діаметр сто футів, а глибину — майже 50! Води в них не було. В одній виднілися оголення вапняку, в іншій — порода, схожа на граніт. Я прийняв був їх за бездіяльні гейзери, але потім визначив, що все плато, іменоване Солт-Маунтін, вкрите такими вирвами. Сіль виноситься водами в такій величезній кількості, що соленосні шари інтенсивно руйнуються. Спершу утворюються заглибини, які потім, розростаючись, перетворюються у вирви.
У сухих лісах безліч ведмежих стежок, скрізь видніються ведмежі мітки. Майже на кожному високому дереві — подряпини, залишені величезними пазурами. А через кожні кілька кроків — докази того, що ведмеді зараз харчуються здебільшого ягодами мучниці.
Сузі торохтів без угаву цілу дорогу, переходячи з однієї мови на іншу, але раптом замовк, бо помітив сліди бізона. Він миттю ніби переродився — тепер він мисливець і тільки мисливець. Сузі зіскочив з коня, кинувся вперед, немов гончак. І, звичайно ж, незабаром виявив свіжіші сліди. Далі — висохлі калюжі, куди приходять качатися бізони, і біля них — зовсім свіжі сліди.
Ми прив’язали коней у неглибокій улоговині та розпочали полювання за всіма правилами. Джарвіс залишився наглядати за кіньми.
Сузі визначив напрямок вітру, підкинув угору пучок сухої трави, і ми пішли по сліду. Раптом він зупинився й провів нігтем по моїй парусиновій накидці — почувся рипучий звук.
— Va ра, — прошепотів він, — залишив, як звичайно, від фрази «Сеlа ne va pas» (у перекладі з французької «так не годиться») лише кістяк.
Скинувши зрадницьку накидку, я рушив уперед. На землі з’явилася безліч нових слідів. Сузі час від часу підкидав у повітря пучок сухої трави. Він вів мене, наказуючи ступати в його сліди й не шуміти. Спершу мені це вдавалося, але наприкінці під моєю ногою хруснула гілка і Сузі подивився на мене з німим докором. Потім сучок хруснув уже під його ногою, і тепер уже я мовчки тицьнув його пальцем у бік.
Ми скрадалися з надзвичайною обережністю, вже не розбираючи слідів, і через двісті кроків Сузі припав до землі та прошепотів, задихаючись:
— Тепер роби його портрет скільки хочеш.
Я підповз ближче й побачив не одного, а… шість бізонів!
— Треба дістатися до них ближче, — відповів я теж пошепки й поповз по-пластунськи до куща, який був кроків за сімдесят від бізонів.
Там я зробив перший знімок.
Стадо нараховувало вісім чи дев’ять бізонів, один бик був просто величезний! Сузі звів курок свого вінчестера.
— Не стріляти! — твердо наказав я.
— Чому?! — здивувався провідник. — Навіщо ж ми сюди прийшли?
Тут я помітив, що коли відхилитися трохи вбік, можна проповзти до інших кущів і дістатися до бізонів ближче.
— Злякаєш, — засумнівався старий.
— Зараз побачиш, — відповів я.
Я зібрав цілий оберемок трави, прикрив голову, плечі та поповз, доводячи на ділі, що це можливо. Сузі повз слідом. Я без пригод дістався до нової схованки й раптом побачив на далекому кінці висохлої калюжі — бізонячого лежбища — весняні анемони! Здійснилася заповітна мрія моєї юності, адже колись, ховаючись у хащах анемонів, я виглядав диких бізонів.
Далі я безгучно піднявся та зробив другий знімок.
Обережні бізони, ще полохливіші за лосів, або помітили, як оберемок трави раптом поповз угору, чи просто зачули нас, але раптом швидко підвелися та пішли геть.
І тут я вперше побачив маленьке руде теля — виходить, у череді було десять бізонів. Сузі, щоправда, нарахував тринадцять.
На узліссі бізони зупинилися, але третього знімка я зробити не встиг.
Вдячно потиснувши руку доброму старому, почув у відповідь:
— Минулої ночі я молив Бога послати нам бізонів. Видно, милостивий Бог почув мою молитву та подарував нам це щастя.
У таборі старий обмовився, що всі вожді, які радилися з нами, й інші мешканці форту глузували з нього та «його англійців»: та ба, чого захотіли, підійти до бізонів та ще й сфотографувати!
Незабаром Сузі подався по воду, але відразу прибіг назад із лементом:
— Де моя гвинтівка? Дайте гвинтівку!
Джарвіс дав йому вінчестер — і Сузі знову зник у лісі. Я кинувся за ним слідом, і… Сузі на моїх очах одним пострілом зняв з дерева ведмедицю з двома ведмежатами.
Вона впала, схлипуючи, мов людина: «Ох, ох, ох, ох!».
Я не встиг зупинити Сузі, і він пристрелив її, безпорадну…
Ведмежата-сисунці не могли обійтися без матері, тож їх спіткала її доля.
Імовірно, підходячи до джерела, Сузі побачив ведмедицю із сімейством. Вона видала застережливий звук «кофф, кофф». Єдиними ворогами, яких могли побоюватися ведмеді, були бізони, лосі та вовки. Надійний притулок — дерево. Ведмежата швидко видерлися на високу тополю, мати полізла слідом. Сузи прибіг у табір переляканий, і я кинувся йому на поміч, упевнений, що за ним хтось женеться. І не встиг запобігти трагедії…
Того вечора Сузі засмажив одне з ведмежат, і, дивлячись, як старий «канібал» об’їдає лапки, схожі на дитячі рученята, я відчув відразу й не міг позбутися її кілька днів. Майор цілком поділяв мої почуття до провідника, і тому, на його превелику втіху, дісталося все ведмеже м’ясо.