Побачивши, що всі, навіть збадьорений Ебірам, зайнялися їжею, скватер поглядом поманив за собою засмучену дружину й попрямував до віддаленого пологого пагорба, що затуляв вид на схід. Подружжя зустрілось у цьому голому місці, наче на могилі вбитого сина. Ішмаел кивнув Естер, щоб та сіла поруч нього на камінь; запала мовчанка, ніби ніхто з них не наважувався розпочати розмову.
— Ми пройшли разом з тобою багато доріг, бачили й добре, і погане, — почав нарешті Ішмаел. — Чимало поневірянь випало на нашу долю, і не одну гірку чашу нам довелося випити, жінко, але такого ще не було.
— Ох, важкий це хрест для бідної, заблудлої, грішної жінки! — відповіла Естер, схиливши голову на коліна і намагаючись заховати обличчя в спідниці. — Важкий, непосильний тягар для плечей сестри й матері!
— Отож-бо й воно! Я не дуже переживав, збираючись покарати безпритульного трапера, адже великого добра він мені не зробив, а думав, що зло — хай простить мені бог! — він завдав мені чимале. А тепер, виходить, я вимітаю ганьбу через одні двері, аби замести в другі! Але щоб убили мого сина, а той, хто зробив це, гуляв собі на волі?! Таж хлопець у могилі перевернеться!
— Ох, Ішмаеле, чи не надто далеко ми зайшли? Якби ж ото менше балакали, ніхто б нічого не знав, та й на душі в нас було б спокійніше.
— Істер, — сказав її чоловік, докірливо й суворо дивлячись на неї, — колись ти думала, жінко, що це лиходійство зробила інша рука.
— Авжеж, думала! Бог навіяв мені цю оманливу думку, караючи мене за мої гріхи! Але потім він у своїй безмежній милості зняв полуду з моїх очей; я подивилась у святе письмо і знайшла там слова розради.
— Біблія з тобою, жінко? Може, вона й справді щось порадить у цьому жахливому ділі.
Естер попорпалась у кишені й незабаром витягла подерту біблію, таку замацану й закіптюжену, що текст ледь можна було розібрати. Це була єдина книжка серед скватерових пожитків, і його дружина зберігала її, як сумний спогад про колишні щасливіші дні.
— На цих сторінках, Ішмаеле, багато жахливих подій, — сказала Естер, розкривши томик і повільно перегортаючи сторінки. — І деякі з них вчать, як карати…
Чоловік зробив їй знак знайти одне з тих місць у книжці. Ішмаел слухав похмуро й уважно, а його дружина читала рядки, що, як їй підказувала пам'ять, підходили до їхнього теперішнього становища. Він зажадав, аби вона показала йому ті слова, до яких він дослухався з дивною шанобливістю. Люди, яких важко розворушити, звичайно не змінюють своїх рішень, коли їх уже ухвалено. Отож Ішмаел поклав руку на біблію і сам закрив її, ніби показуючи, що задоволений. Естер, добре знаючи його вдачу, затремтіла і, крадькома зазирнувши в його немилосердні очі, сказала:
— А все-таки, Ішмаеле, в його жилах моя кров, і кров моїх дітей! Може, зглянешся на нього?
— Жінко, — суворо відповів Ішмаел, — коли ми думали, що це діло зробив убогий старий трапер, ти не згадувала про милосердя!
Естер нічого не відповіла, тільки склепила на грудях рук і, замислившись, кілька хвилин сиділа мовчки. Потім знов стурбовано подивилась на чоловіка і побачила, що гнів та тривога на його обличчі поступилися виразові холодної бай дужості. Зрозумівши, що долю її брата вирішено і, очевидно, усвідомивши, що він таки заслуговує на покару, вона вже не намагалася заступитись за нього. Більше не було сказано ані слова. Їхні очі зустрілись на якусь мить, потім вони підвелись і мовчки пішли до табору.
Скватерові сини із властивою їм млявістю дожидали, поки повернеться батько. Худобу вже згуртували, коней запрягли, і всі готові були вирушити, як тільки він скаже. Дівчата теж уже сиділи в своєму фургоні — коротше кажучи, від'їзд затримувався лише через відсутність батьків невгамовної родини.
— Ебнере, — поважно, як і завжди, сказав Ішмаел, — виведи з фургона брата твоєї матері й пристав його сюди.
Ебірам вийшов зі своєї в'язниці, тремтячи від жаху, але не втративши надії якось угамувати справедливий гнів свого родича. Він озирався навколо, марно шукаючи бодай одне обличчя, на якому міг би побачити хоч проблиск співчуття, і, аби вгамувати страх, що охопив його знову з такою самою силою, як і перше, спробував розпочати із скватером звичну, дружню розмову.
— Коні виснажились, брате, — сказав він, — а ми вже зробили добрячий перехід; то, може, отут і станемо табором? Бо, як на мене, доведеться ще хтозна-скільки пройти, перш ніж ми знайдемо краще місце для ночівлі.