Під однією з вузлуватих гілок верби стирчав плаский прискалок. Він був високо над землею і найкраще годився для тієї мети, думку про яку, власне, він сам і навіяв. Злочинця поставили на цю площинку, міцно, щоб не звільнився, скрутили йому за спиною лікті, накинули на шию зашморг, а кінець мотузки прикріпили до гілки. Вона росла так, що тіло, повиснувши, вже не знайшло б опори. В руки злочинцеві вклали аркушики з біблії, аби він, якщо зможе, відшукав у них собі розраду.
— А тепер, Ебіраме Уайт, — сказав скватер, коли його сини, закінчивши ці приготування, злізли з бескиду, — я питаю тебе востаннє, і то серйозно. Ти можеш вибрати одну з двох смертей. Хочеш, я оцією рушницею позбавлю тебе мук? А ні, то рано чи пізно тобі кінець від оцієї мотузки.
— Дай мені пожити! Ох, Ішмаеле, ти не знаєш, яке солодке життя, коли наближається остання хвилина!
— Діло зроблено! — мовив скватер, махнувши своїм помічникам, щоб наздоганяли череду й фургони. — А тепер, мізерний чоловіче, аби розрадити тебе в твою смертну годину, я прощаю тобі всі мої образи, і хай тебе судить бог.
Ішмаел повернувся і пішов через рівнину своєю звичайною неквапливою, важкою ходою. Ішов він, опустивши голову, але ні разу лінива думка не підказала йому озирнутись. Правда, один раз йому почулося, ніби хтось здушеним голосом вигукнув його ім'я, але він не зупинився.
Незабаром скватер досяг того місця, де недавно радився з Естер — звідси можна було востаннє поглянути на бескид. Тут він зупинився і наважився озирнутись. Сонце вже майже потонуло в далеких рівнинах, і його останні промені освітлювали голі гілки верби. На тлі вогненного неба чітко вимальовувались її зазублені обриси, і скватер навіть розрізнив усе ще випростану постать людини, яку він залишив там помирати. Спустившися з горба, скватер рушив далі з таким почуттям, ніби його несподівано й силоміць навіки розлучили з недавнім товаришем.
Пройшовши ще з милю, скватер наздогнав свої фургони. Його сини знайшли місцину, придатну для ночівлі, й чекали тільки, коли прийде батько і схвалить їхній вибір. Він коротко висловив свою згоду. Влаштовувались у незвичній і промовистій тиші. Естер майже не шпетила меншеньких; а коли й лаяла їх, голос її звучав значно лагідніше, без звичного крику.
Чоловік і жінка ні про що одне одного не запитували, нічого одне одному не пояснювали. Правда, коли Естер уже зібралась іти спати до дітей, Ішмаел завважив, як вона крадькома глянула на поличку його рушниці. Скватер звелів синам лягати, сказавши, що сам вартуватиме табір. Коли все затихло, він вийшов у прерію, ніби серед наметів йому важко було дихати. А ніч була така, що почуття, навіяні денними подіями, стали ще тяжчими.
Коли визирнув місяць, здійнявся вітер; він, завиваючи, мчав по рівнині, й не дивно, що вартовому вчувалися в його поривах якісь чудні, неземні звуки. Скорившись незрозумілій спонуці, Ішмаел оглянувся навкруги і, пересвідчившись, що всі спокійно сплять і їхньому сну ніщо не загрожує, попрямував до того пагорба, про який уже йшлося. Звідси відкривався широкий краєвид на схід і на захід. Легенькі пірчасті хмарки раз у раз напливали на холодний, блідий місяць, хоч часом його безтурботні промені лилися з чистого синього поля, і тоді здавалося, що все навкруги теж стає лагіднішим і чарівним.
Уперше за своє життя, сповнене бурхливих пригод, Ішмаел гостро відчув самотність. Гола прерія здавалася йому безмежною і похмурою пустелею, а шерех вітру звучав, наче шепоти мерців. Незабаром йому почулося, ніби порив вітру доніс до нього чийсь пронизливий крик. Він долинув не як поклик із землі, а моторошно впав з височіні, злившись із хриплим завиванням вітру. Скватер зціпив зуби і величезною рукою так стис рушницю, ніби хотів розчавити метал. Вітер зненацька вщух, потім налетів новий шквал — знову крик жаху пролунав ніби просто Ішмаелові в вуха.
Скватер мимоволі озвався — так люди іноді скрикують від надзвичайного збудження — і, завдавши рушницю на плече, сягнистою ходою, наче який велет, рушив до бескиду.
Не часто Ішмаелова кров текла так швидко, як вона біжить у жилах звичайних людей; але тепер він відчував, що вона от-от бухне з усіх пор його тіла. Його оспала енергія прокинулася, мов звір від сплячки. Йдучи, він весь час чув оті пронизливі крики, які то ніби дзвеніли в хмарах, а то линули так близько, що, здавалося, стелились по землі. Аж тут пролунав такий крик, який вже не можна було прийняти за оману і страшнішого за який годі було собі уявити. Він, здавалося, заповнив собою все повітря, — так блискавиця часто осяває своїм сліпучим світлом весь видимий небокрай. Виразно почулося ім'я боже в поєднанні з дикою, блюзнірською лайкою, що її не можна й повторити. Скватер зупинився, заткавши вуха. Коли він опустив руки, поруч пролунав тихий і хрипкий, наче здушений голос: