Щовечора містер Андерсон демонстрував трюк, відомий серед професійних ілюзіоністів як «Чарівний ящик». На сцену запрошувалася невеличка група добровольців (він надавав перевагу виключно чоловікам). Вони викочували з-за лаштунків масивний дерев’яний ящик на коліщатках і піднімали його над підмостками достатньо високо, щоб усі переконалися, що ніхто не може потрапити туди через таємний люк. Потім добровольцям пропонували зазирнути в ящик, пересвідчитися, що він порожній, повернути його в різні боки; дехто навіть заходив усередину і підтверджував, що там немає де ховатися. Наостанок вони замикали дверцята на важкі засуви. Добровольці залишалися на сцені, а містер Андерсон знову штовхав ящик, показуючи глядачам, що дверцята надійно зачинені. Аж раптом, несподівано для всіх, він швидко зривав засуви, розчахував дверцята, і… перед публікою поставала чарівна молода асистентка в пишній сукні й ширококрисому капелюсі.
Щоразу, коли містер Андерсон запрошував добровольців, я зривався з місця, але він завжди проходив повз мене. Як же мені хотілося бути одним з обранців! Я жадав дізнатися, що відчуває людина, яка стоїть на осяяній софітами сцені, перед сотнями глядачів. Жадав опинитися поряд з Андерсоном під час демонстрації цього номера. Особливо мене цікавила можливість ретельно оглянути «чарівний ящик». Звичайно, я знав, у чому полягає його секрет, оскільки вже встиг довідатися чи самостійно здогадався, як виконуються всі популярні тогочасні трюки. Але я мріяв скористатися унікальною нагодою і роздивитися зблизька реквізит видатного ілюзіоніста. Розгадка його номера крилася в конструкції ящика. На жаль, моя мрія не здійснилася.
Після останнього показу я набрався сміливості й попрямував до службового входу, рішуче налаштований підстерегти Андерсона. Не минуло й хвилини, як із своєї комірки вийшов воротар.
— Перепрошую, сер,— мовив він, нахиливши голову вбік і змірявши мене зацікавленим поглядом.— Містер Андерсон наказав провести вас до гримерної, щойно ви з’явитесь.
Зайве казати, що я був ошелешений!
— Чи певні ви, що він говорив про мене? — спитав я.
— Так, сер. Цілком певен.
Збентежений, але сповнений радісного хвилювання, я, дотримуючись указівок воротаря, петляв вузькими коридорами та сходами, аж доки дістався гримерної знаменитості. А там…
Там відбулася коротка, але захоплива розмова з містером Андерсоном. Я не маю бажання переповідати подробиці почасти тому, що це було давно і більшість нюансів стерлися з моєї пам’яті; з іншого боку, минуло не так уже й багато років, аби я не соромився юнацького звірення почуттів. Цілий тиждень я спостерігав за його виступами з перших рядів партеру і переконався, що він — надзвичайно талановитий артист, який бездоганно виконує свої трюки завдяки чудовому володінню словом і тілом. Залишившись із ним наодинці, я настільки розгубився, що мені відібрало мову, а коли отямився, з моїх губ нестримним потоком полилися лестиві фрази.
Зазначу лише, що ми обговорили дві теми, які можуть видатися цікавими.
По-перше, містер Андерсон пояснив, чому жодного разу не обрав мене в асистенти. Він розповів, що, побачивши мій ентузіазм, хотів запросити мене на прем’єрному показі, проте щось його стримало. Згодом він примітив моє обличчя на наступних показах, остаточно впевнився, що перед ним фокусник-початківець (моє серце радісно закалатало від визнання моєї значущості!) і побоявся співпрацювати зі мною. Він не знав — не міг знати! — що я замислив. Чимало артистів, особливо молодих і амбітних, не гребують красти ідеї у досвідчених відомих колег, тож настороженість містера Андерсона була зрозумілою. Утім, він попросив у мене вибачення за недовіру.
Друга тема стала логічним продовженням попередньої. Ілюзіоніст зрозумів, що я роблю перші кроки в оволодінні професією. Він написав для мене стислого рекомендаційного листа, з яким я мав вирушити до Лондону й навідатися до Сент-Джордж-Голл, де на мене чекатиме Невіл Маскелайн власною персоною.
Саме тоді на мене нахлинули емоції, і я почав дякувати йому з таким пафосом і захопленням, що мені соромно це згадувати.
Десь за пів року після тієї незабутньої зустрічі я таки поїхав до Лондону й розшукав містера Маскелайна. Відтоді почалася моя кар’єра ілюзіоніста. Я виклав у загальних рисах історію знайомства з містером Андерсоном, що призвела до знайомства з містером Маскелайном. Не хочу докладно описувати всі мої кроки на шляху до здобуття слави й професійного вдосконалення; зупинюсь лише на тих епізодах, що мають безпосередній стосунок до цієї оповіді. В моєму житті був тривалий період, коли я відточував свою майстерність, експериментуючи прямо на сцені, і мої виступи рідко задовольняли мене. Не бачу сенсу відновлювати в пам’яті ті часи.