транспортування людини» закріпився в моєму репертуарі. Він викликав справжній ажіотаж, значно підвищив касові збори й породив чимало теорій про таємницю його виконання (жодна з них не відповідала дійсності). Мій коронний трюк супроводжувався сліпучим електричним спалахом.
ХХ
Відступлю трохи назад. У жовтні 1891 року я одружився з Сарою Гендерсон, з якою познайомився на благодійному вечорі в нічліжці Армії Спасіння в Альдґейті. Дівчина була однією з волонтерок. Так склалося, що в антракті ми з нею пили чай і невимушено балакали. Мої карткові фокуси розвеселили її, і вона жартома запропонувала мені зустрітися наодинці й повторити їх, аби дати їй можливість розгледіти, як це робиться. Вона була такою юною і гарною, що я погодився й отримав неймовірне задоволення, побачивши в її очах щирий подив.
Тоді я показав їй фокуси вперше і востаннє. Між нами виникли почуття, і ми швидко забули про мої професійні навички. Ми почали зустрічатися і невдовзі освідчилися одне одному в коханні. Сара не мала жодного стосунку до театрів чи мюзик-холів. Вона походила з поважної родини й вчинила дуже сміливо, обравши мене. Коли батько Сари пригрозив позбавити її спадщини (і зрештою здійснив свою погрозу), вона залишилася відданою мені.
Після весілля ми перебралися до мебльованих кімнат у Бейсвотері. Незабаром мені посміхнулася фортуна, і я став відомим. У 1893 році ми придбали великий будинок у Сент-Джонс-Вуді, де мешкаємо донині. Того ж року моя дружина народила близнят — Ґрема та Гелену.
Я завжди намагався розмежовувати особисте і професійне життя. В описаний мною період я вів свої справи в конторі й майстерні на Елджин-авеню. Виїжджаючи на гастролі за кордон чи до віддалених британських містечок, я не брав Сару з собою. Коли ж я виступав у Лондоні або готував нову програму, я мирно жив зі своєю родиною.
Затишок домашнього вогнища мав особливу цінність, зважаючи на події, що сталися трохи згодом.
Чи варто мені продовжувати?
ХХІ
Гадаю, так. Треба продовжити. Здається, я здогадуюсь, що маю на увазі.
ХХІІ
Я розмістив оголошення в театральних журналах про пошук асистентки, оскільки моя тодішня помічниця, Джорджина Гарріс, мала ось-ось вийти заміж. Мене завжди лякали проблеми, пов’язані з появою нового члена трупи, тим паче такого важливого, як сценічний асистент. Отримавши листа від Олів Венскомб і заявку на співбесіду, я був не в захваті від такої кандидатки й доволі довго не відповідав.
У листі зазначалося, що їй двадцять шість років, а я волів би обрати молодшу дівчину. Вона писала, що починала як професійна танцівниця, а згодом спробувала себе в ролі асистентки фокусників. Чимало ілюзіоністів наймають танцівниць, бо їх улаштовують гнучкі треновані тіла. Натомість я надавав перевагу тим, хто мав досвід участі в ілюзіоністських номерах, а не тим, хто хапається за першу-ліпшу роботу. Так склалося, що лист Олів надійшов тоді, коли було важко знайти досвідчену асистентку, і зрештою я призначив їй зустріч.
Працювати асистенткою ілюзіоніста — завдання непросте, і геть не всі дівчата спроможні на це. Фізичні дані мають відповідати певним вимогам. Само собою, молодість — обов’язкова умова. Якщо дівчина не наділена вродою від природи, її обличчя має бути привабливим під гримом. Крім того, потрібне струнке, гнучке й сильне тіло. Їй доведеться завмирати на кілька хвилин, згинатися, стояти навколішках чи лежати в тісному ящику, а після виходу на сцену мати цілком розслаблений і задоволений вигляд. Головна умова — готовність беззастережно виконувати незвичні накази чи дивні примхи її працедавця, що втілює свої фантазії в життя.
Співбесіда з Олів Венскомб відбулася там, де було заведено,— у моїй студії на Елджин-авеню. Тут, серед розкиданих ящиків, дзеркальних кубів і задрапірованих схованок, більшість моїх професійних секретів стають доступними іншим людям. Хоча я ніколи не ділився подробицями зі своїми помічниками (за винятком тих випадків, коли не міг обійтися без підтримки), я чітко давав їм зрозуміти, що кожен фокус має логічне пояснення і всі мої дії є обґрунтованими. Під час виконання деяких трюків, включно з тими, що входять до мого репертуару, використовувалися ножі, мечі або вогнепальна зброя, що могло видатися публіці доволі небезпечним. Зокрема «Нове транспортування людини», що супроводжується електричними спалахами й клубами диму, щоразу страшенно лякає глядачів перших шести рядів. Проте я хотів, аби всі мої асистенти почувалися в безпеці. Єдиним номером, чию таємницю я ретельно зберігав, залишався вищезазначений «Нове транспортування людини»; його особливості приховувалися навіть від асистентки, яка перебувала зі мною на сцені перед самісіньким початком.