Ми впивалися очима одне в одного. Мене роздирали суперечливі почуття: я сердився на неї і ненавидів самого себе. Щоразу, як зі мною трапляється щось подібне, я звинувачую себе, вважаючи, що причина поразки — брак досвіду і нерішучість. Здається, всі наші журналісти знають, як домовлятися з людьми на кшталт місіс Голловей.
— А можна побачити когось із керівництва? — наполягав я.
— Головний адміністратор я. Інші належать до викладацького складу.
Готуючись відступати, я зробив останню спробу:
— Чи говорить вам щось моє ім’я?
— А що воно має мені говорити?
— Моє ім’я фігурує в документі.
— Запит, певно, надійшов із прес-служби. Ми тут ні до чого.
— Зачекайте хвилинку,— сказав я.
Матеріали, надіслані Вікемом напередодні, залишилися в машині, тож я пішов по них. Трохи побув надворі, під дрібним дощем, дивлячись на мокру землю. Коли я повернувся, місіс Голловей стояла біля сходів у тій самій позі (от тільки позбулася канцелярських тек).
Підійшовши до неї, я розгорнув аркуш із повідомленням, що його отримав Вікем факсом. Текст був таким: «Містеру Л. Вікему, редактору газети “Кронікл”. У відповідь на ваш запит повідомляємо деталі: “Церква радості імені Ісуса Христа, Колдлоу, графство Дербішир. Пів милі на північ від селища Колдлоу, шосе А-623. Автостоянка — біля головних воріт або на території будинку. Адміністратор, місіс Голловей, повідомить вашому репортеру Ендрю Веслі необхідну інформацію. К. Енджер».
— Ми тут ні до чого,— мовила місіс Голловей, прочитавши повідомлення.— Вибачте.
— А хто такий «К. Енджер?» — спитав я.— Чоловік? Жінка?
— Вона мешкає у східному флігелі, але не має стосунку до нашої церкви. Дякую, що завітали до нас.
Співрозмовниця стиснула мій лікоть і ввічливо підштовхнула до дверей. Вона пояснила, що в кінці гравійної доріжки є хвіртка, за якою я побачу вхід до східного крила будівлі.
— Прошу вибачення за непорозуміння,— сказав я.— Не знаю, як таке могло трапитися.
— Якщо вам потрібна додаткова інформація про церкву, звертайтесь до нашої прес-служби. Вона для цього створена.
— Гаразд.— Дощ посилився, а я не взяв плащ.— Дозвольте поставити вам останнє запитання. Чи є хтось у будинку?
— Так. Усі присутні. Цього тижня у нас навчається понад двісті осіб.
— Таке враження, наче нікого немає.
— Ми радіємо мовчки. Лише мені дозволено розмовляти при денному світлі. Гарного дня.
Вона шмигнула всередину і зачинила за собою двері.
V
Я зрозумів, що моя місія провалилася, і вирішив зателефонувати редактору. Охоплений кепським передчуттям, я стояв під мокрим плющем і спостерігав за тим, як вітер гнав долиною щільну дощову пелену. Потім зателефонував на пряму лінію Лена Вікема. Він довго не відповідав. Я описав йому ситуацію.
— Ти вже бачив того, хто надіслав запит? — поцікавився він.— Чоловіка на прізвище Енджер.
— Саме зараз стою перед дверима,— відповів я і пояснив, у чому полягала проблема.— Навряд чи у нас щось вийде. Гадаю, це звичайна сварка між сусідами. Ти ж розумієш: їм важко догодити.
«Хіба що на шум не скаржаться»,— подумки додав я.
Запала довга мовчанка.
Нарешті Лен Вікем сказав:
— Поговори з цим сусідом. Якщо дізнаєшся щось цікаве, передзвони мені. Якщо ні, негайно повертайся до Лондону.
— Сьогодні п’ятниця,— заперечив я.— Я збирався відвідати батьків.
Вікем кинув слухавку.
VI
Біля головного входу мене зустріла жінка похилого віку, до якої я звернувся «місіс Енджер». Вона обмежилась тим, що спитала моє ім’я, уважно вивчила журналістське посвідчення і запросила мене до найближчої кімнати. У цих простих, але вишуканих апартаментах — індійські килими, старовинні стільці, полірований стіл — я відчув себе брудним нечепурою через мій зім’ятий і змоклий костюм. П’ять хвилин по тому жінка повернулася і сказала:
— Леді Кетрін чекає на вас.
Вона повела мене на другий поверх. Я опинився у просторій затишній вітальні, звідки відкривалася панорама на долину і гострі скелі, ледь видимі під струменями дощу.
Поблизу каміна, де яскраво горіли й парували дрова, стояла молода жінка. Побачивши мене, вона простягла руку. Я був ошелешений новиною про те, що господиня виявилася аристократкою і донькою пера, але вона трималася просто, без церемоній. Її зовнішність приємно здивувала мене: високий зріст, широкі вилиці, вольове підборіддя. Темне волосся зачесане таким чином, аби пом’якшити дещо різкі риси. Широко розкриті очі. На обличчі застиг напружений вираз, ніби її хвилювало, що я можу сказати чи подумати.