— Так склалося. Вплинула полеміка про сутність магії і таке інше.— Вона очікувально глянула на мене.
— За кого ви мене мали?
— Ви син Клайва Бордена. Правнук Альфреда Бордена. Правильно?
Вона старалася не відривати від мене погляду, проте якась нестримна сила немовби змушувала її відвертатися. Знервована, ухильна поведінка призвела до створення натягнутої атмосфери, для якої, здавалося б, не було жодних підстав. На столі залишалися тарілки з недоїденими закусками.
— Чоловік на ім’я Клайв Борден — мій біологічний батько,— підтвердив я.— Але я був усиновлений іншою родиною у віці трьох років.
— Ясно. Отже, я не помилилася. Ми з вами колись зустрічалися. У дитинстві. Тоді вас звали Нікі.
— Не пригадую,— сказав я.— Мабуть, я був дуже малий. А де ми зустрічалися?
— Тут, у цьому будинку. Ваш батько теж був. Ви справді нічого не пам’ятаєте?
— Анічогісінько.
— Може, у вас збереглися інші спогади про ті часи?
— Уривчасті. Але це місце я точно не пам’ятаю. Хоча ваш будинок мав би вразити дитячу уяву, хіба ні?
— Зрозуміло. Ви не перший, хто каже таке. Моя сестра Розалі ненавиділа цей будинок і за першої-ліпшої нагоди поїхала звідси.— Вона підхопила дзвіночок, що лежав на підставці, і двічі подзеленчала.— На десерт я люблю пити щось гаряче. Бажаєте приєднатися до мене?
— Так, дякую.
Невдовзі з’явилася місіс Мейкін, і леді Кетрін встала з-за столу.
— Ми з містером Веслі перейдемо до вітальні, місіс Мейкін.
Піднімаючись широкими сходами, я відчув раптову потребу втекти, забратися з дивного будинку. Ця жінка знала про мене більше, ніж я сам, причому йшлося про часи, які я викреслив із пам’яті. Безсумнівно, настав день, коли я волею-неволею мусив перетворитися на Бордена. Спершу його книжка, а тепер — запрошення. Все було взаємопов’язане, але її інтриги мене не стосувалися. Чому я маю перейматися цим чоловіком та його родичами, що відвернулися від мене?
Ми повернулися до кімнати, де я вперше побачив Кейт, і господиня рішуче зачинила двері. Вона, ймовірно, здогадувалася про моє бажання дременути й прагнула якнайдовше затримати мене.
На низькому столику, між кріслами й канапою, красувалася срібна таця, де були розставлені кілька пляшок, келихи й відерце з льодом. Один із келихів уже був наповнений якоюсь сумішшю (певно, її приготувала місіс Мейкін).
Кейт жестом запросила мене сісти й спитала:
— Що ви питимете?
Правду кажучи, я залюбки випив би кухоль пива, але на таці стояли міцні напої.
— Те саме, що й ви.
— Американське віскі з содовою. Бажаєте?
Я погодився, і Кейт змішала дві порції. Усівшись на канапі, вона підігнула під себе ноги й одним духом випила половину келиха.
— Як довго ви можете залишитися? — поцікавилася вона.
— Встигну випити віскі.
— Я хочу поставити вам чимало запитань.
— Стосовно чого?
— Стосовно того, що сталося, коли ми були дітьми.
— Навряд чи я допоможу вам,— сказав я. Очевидно, що вона полюбляла пити й розумілася на напоях. Це певною мірою зближувало нас. На вихідних я зазвичай випивав із друзями. Однак її очі досі бентежили мене — часом вона пронизувала пильним поглядом, а часом косилася кудись, унаслідок чого складалося враження, буцімто за моєю спиною, поза полем зору, ходить якийсь незнайомець.
— Одна коротка відповідь може зекономити купу часу,— зауважила вона.
— Гаразд.
— Чи є у вас ви брат-близнюк? Може, він помер у дитинстві?
Здригнувшись від несподіванки, я пролив віскі на штани. Довелося відставити келих і промокнути рідину серветкою.
— Чому ви питаєте?
— Отже, він у вас є? Чи був колись?
— Не знаю. Гадаю, так, але мені не вдалося розшукати його. Інакше кажучи… Я не певен.
— Мабуть, я очікувала на таку відповідь,— мовила вона.— Хоча сподівалася почути іншу.
VII
— Якщо йдеться про Борденів,— сказав я,— попереджаю, що я нічого про них не знаю.
— Розумію. Але ви один із них.
— Був. Це прізвище стало для мене чужим.— Зненацька переді мною розгорнулася історія її роду, понад триста років безперервної зміни поколінь: спільне прізвище, спільний будинок, спільне минуле. Моя особиста історія починає відлік від трьох років.— Сумніваюсь, що ви маєте уявлення про життя в прийомній сім’ї. Я був малою дитиною, коли батько позбувся мене. Якби я весь час страждав через його рішення, нічого путнього у мене б не вийшло. Я давно поставив крапку в наших стосунках, бо вибору не було. Нині маю нову родину.