— Я хочу сповістити тобі неприємну звістку, — кладучи своє пишне тіло на тендітний арабський пуфик, промовила Ія.
Вона закинула ногу на ногу з таким розрахунком, щоб спідничка з інтригою (так Сідалковський називав спіднички з розрізами) могла продемонструвати її особисті принади і майстерність київської кравчині.
Сідалковський затримав погляд на пишних формах Карапєт-молодшої, перевів його на ледь помітний атласний пушок на верхній губі і зловив себе на тому, що все це ще зовсім недавно йому дуже подобалося, що він без цих форм, без власниці їх просто не міг жити. А може, тільки здавалося?..
Красиво тримаючи чашку кави в правій руці, він самозакохано відкинувся на спинку свого улюбленого крісла, обтягнутого шкірою, і, ледь помітно посміхаючись, запитав:
— До вас нагрянули ревізори?
— Я принесла неприємну звістку для тебе, а для мене вона радісна, — уточнила І я і витягла коробку цигарок.
Сідалковський насторожився і по-філософськи подумав: «Любов до жінки складається з трьох етапів: знайомства, перемоги і вчасної втечі». Найкращий перший етап, найгірший — останній. Другого він до уваги не брав — вважав його проміжним етапом «маленького щастя і насолоди». Інтуїція в нього була розвинена менше, ніж у Стратона Стратоновича, але й він одразу відчув, що цього разу, як він полюбляв казати в аналогічних випадках, запахло кавою. І я його зрозуміла, бо добре знайома була з цією реплікою.
— Цього разу не кавою, Сідалковський…
— Ти хочеш сказати — пелюшками?!
— Я хочу тебе запитати: яке жіноче ім'я ти любиш? — І я не зреагувала чи принаймні вдала, що ніяк не зреагувала на репліку Сідалковського. — У мене справді незабаром буде дитина.
Рекламна усмішка, яка щойно почувала себе повновладною господаркою на загадково переломлених устах Сідалковського, зникла з такою швидкістю, як, буває, щезають блискавиці на далекому обрії. Завжди дотепний, коли неприємності не стосувались його, Євграф тепер поліз за словом у кишеню, наче в гаманець, який виявився порожнім. На його вродливому обличчі заметушилась розгубленість, яка буває у покупця, котрий дуже радів, що придбав гарний товар, а йому раптом сказали, що товар давно знецінений.
— Гм! — силувано посміхнувся Сідалковський. — Таки запахло кавою: вода википіла, а кава пригоріла… Іє,— Євграф раптом підвівся і постав перед нею на весь свій зріст, — але ж так ви остаточно відіб'єте у мене любов до дітей, і я скоро помилково думатиму, що діти приносять не радість, а тільки виконавчі листи. А потім, двоє дітей для неодруженого чоловіка… Як ти гадаєш, чи не забагато це? Та ще й в одній сім'ї…
— У Тамари дитина не від тебе. Ти це прекрасно знаєш.
— Так, — криво посміхнувся Сідалковський. — Я то це знаю, але про це не знає народний суд, і я регулярно плачу аліменти.
— Не будемо повертатися до того, чого вже не повернеш. Скажи, яке жіноче ім'я ти любиш? — повторила вона і, як мама, загрозливо постукала цигаркою по коробці.
Сідалковський одразу зрозумів, що й до чого. Для нього це була звична ситуація, і тому він замість відповіді запитав:
— Чоловіче ім'я ти вже підібрала? — Він не впізнавав свого голосу. — Моє. Чи не так? Але воно, як сказав би наш Хлівнюк, архаїчне. Застаріле чи, як тепер пишуть у словниках, рідко вживане. Але якщо матимеш доньку, то це буде, я гадаю, маленька Ія.
— Ти здогадливий, але щось не дуже схожий на себе.
— Але й ти, Іє, сьогодні не та, що вчора.
— Я хочу мати дитину від тебе, Сідалковський.
— Іє, я ж не кінозірка і навіть не Валерій Лобановський, — мовив Євграф, відчуваючи, що сідає на мілину.
Перед його очима пропливла Тамара, його перша офіційна дружина. «Перша дружина — перша дитина, друга дружина — друга дитина», — азбукою Морзе, але відкритим текстом вистукував у перенапружених скронях пульс.
— Іє,— сказав він голосом, який з оксамитового баритона став суконним тенором. — Тобі мало чайових? Тобі потрібні ще мої аліменти?
— Мені не аліменти потрібні, Євграф! Мені потрібний ти! Я люблю тебе, Сідалковський! Я не можу без тебе! Я до тебе звикла!..
— Звикають і до костюма, — схопився за соломинку Сідалковський. — Але потім, як він зношується чи виходить з моди, його міняють…
— Не блазнюй. Ти для мене був не коханцем. Ти для мене був коханим…
— Я не філолог. Я історик. У таких філологічних тонкощах не розбираюсь. А потім, Іє, ти ж знаєш, я навчався заочно. Я й тебе заочно любитиму. У мене до стаціонару алергія. І ще одне: я не можу бути подвійним родичем твоїй матусі. Моє серце такого перевантаження не витримає — лусне. А ти зі своїм вірменсько-українським темпераментом, формами й змістом можеш зачарувати будь-кого.
— Тільки не тебе, Сідалковський, чи не так?
— У мене вища незакінчена, Іє, і я не можу тебе так всебічно оцінити, як це зробив би, скажімо, будь-який кандидат наук. Я вже мовчу про докторів, професорів. Там ти поза конкурсом.
— Спасибі хоч за це! Ти благородний, Сідалковський. Я думала, ти орел, а ти півень…
— Нічого не зробиш. В ЮНЕСКО цей рік проголошено роком півня, не можу ж я стояти осторонь цієї кампанії…
— Ти не тільки благородний. Ти ще й солідарний.
— Абсолютно правильно. Те й друге в мені народилося на кілька днів раніше від самого мене…
Ія так і не запалила цигарки. Вона безцеремонно стисла її в своїх наманікюрених довгих пальчиках і занурила в цигарковий попіл, що його Сідалковський не витрусив з попільнички ще з попередньої їхньої зустрічі.
— Я думаю, — тихо продовжувала вона, — коли до тебе приходила совість, то в твоїй душі уже всі місця були зайняті.
— Мені подобається твоє художньо-образне мислення, хоч воно має дещо ресторанний характер. Але на відміну від ваших столиків, де ви постійно ставите таблички «Зайнято», наперед знаючи, що це тільки для тих, у кого гаманець тонший за камбалу, моя душа наповнена добротою й щирістю, хоч моя природжена скромність і не дозволяє мені цього говорити. Але що поробиш, інколи й скромність потрібно, як і слово, ставити на оборону своєї особи. Я тебе розлюбив, Іє. Таке селяві, як каже мій друг Грак. Такі ми, чоловіки. Чим більше ми пізнаємо жінок, тим більше в них розчаровуємось. Ви ж, жінки, навпаки — чим більше пізнаєте чоловіків, тим більше ними захоплюєтесь. Уловлюєш різницю?
Ія плакала. Сльози в неї лились, як у дитини, котрій дали трохи погратися улюбленою іграшкою, а потім забрали й здали назад на пункт прокату. Сідалковський сліз не любив. Вони його завжди лякали і роззброювали. Тож поквапно підійшов до жінки, м'яко опустився на одне коліно, обійняв її за гарно обрамлені плечі.
— Я зустрічатимуся з тобою, Іє,— він поцілував в одну із її двох вологих і солоних, як морська вода на чорноморському узбережжі, щічок. — Звичайно, якщо ти захочеш зустрічей з таким мерзотником, як я. Як бачиш, окрім скромності, у мені живе ще й самокритичність. Я не достойний твого кохання, Іє. І ти це знаєш. Хто я такий?! — піднявся на весь свій зріст Сідалковський, звертаючись до свого двійника, що йшов йому назустріч із дзеркала. — Хто я? Поет, філософ, кандидат наук чи бармен столичного ресторану? За що мене любити?! За вміння красиво писати, інколи говорити… Більше у мене, здається, достоїнств нема. Хіба що оцей костюм, але він взятий у кредит і за нього сплачено лише чверть суми. За що ти мене любиш, Іє?
Сідалковський говорив про себе майже щиру правду і цим самим не відштовхував від себе Ію, на що в душі розраховував, а наближував. Правда була гірка, як і пілюлі, однак дарма Євграф сподівався, що вона може вилікувати від такої невиліковної хвороби, як кохання. Навпаки — гіркота правди змусила по-новому засяяти мученицький ореол навколо його особи, а нікого так не люблять жінки, як мучеників.