— Я не можу без тебе, Євграфе… Особливо тепер не можу… Мені нічого не треба… Я хочу тільки тебе…
— Ти така ж скромна, як і я.
«Бач, розмріялась», — подумав про себе Сідалковський, але вголос цього не сказав. Він любив себе. І йому дуже хотілося ще й ще почути слова, які так приємно лоскотали душу.
— Я тебе нікому не віддам… Мені від тебе не треба нічого. У мене є все. Ти знаєш. Але ти не знаєш мене, Сідалковський. Ти ще не знаєш жінок, Сідалковський!
Сідалковський від здивування підняв брови.
— Ти тільки думаєш, що ти їх знаєш.
— Іє,— Сідалковський знову опустився на коліна і взяв її за руки вище ліктів, ловлячи себе на тому, що боїться несподіваного ляпаса. Він чудово розумів, що продовжує грати комедію і цим самим ще більше закохує її в себе, хоч саме це йому тепер було ні до чого. — Мені такі глибокі знання про жінок, як у Ховрашкевича, не потрібні. Я не збираюсь на жінках захищати дисертацію…
— Тоді для чого ти, як трутень, перелітаєш з однієї квітки на іншу, збираєш нектар, який…
— Іє,— підняв він красиво руку. — Стоп! Не треба! Тобі ця художність не йде… Розумному досить. Я без розжовування й моралі все поясню тобі. Я нічого вдіяти з собою не можу… — Сідалковський завжди говорив напівправду, а інколи, як оце зараз, чистісіньку правду, і цим діяв сам проти себе. — Мені весь час здається, що в кожної квітки свій нектар. Але як тільки пересвідчуюсь, що квітки хоч і різні, а смак нектару той самий, — я розчаровуюсь і лечу до тієї, в якої, так мені весь час думається, нектар найсолодший. Бачиш, Іє, я перед тобою як на сповіді.
— Але ти мене весь час запевняв, що я твоя найсолодша…
— То, Іє, вікове. Воно, як і молодість, дуже непостійне, швидко минає…
— Ти, Сідалковський, погано кінчиш…
— Мені про це неодноразово нагадували, як, між іншим, і директорові вашого ресторану, але ти ж сама кажеш, що він так і не кається… Хоча в нього набагато небезпечніший і гарячіший цех, ніж у мене… А мав би він дещо багатшу, ніж його діяльність, уяву, то давно зрозумів би, що за ним уже не один прокурор плаче…
— За тобою також, Сідалковський! — І я підвелась, витерла французьку фарбу під синьою підковою ока і гордо вийшла, на ходу повторивши: — За тобою також, Сідалковський…
— Ти помиляєшся, — кинув їй навздогін Сідалковський. — За мною переважно плачуть народні судді та засідателі. Але скажи, як це розуміти: як натяк чи погрозу?
Вона не відповіла, бо вже хряпнула дверима.
Євграф підійшов до журнального столика, взяв чашку кави, хотів був піднести до рота — і ненароком розлив. Кава була холодна, але запашна. У кімнаті запахло кавою і незапаленою цигаркою. Сідалковський підійшов до вікна. І я спокійною і красивою ходою відпливала в інший світ, який для нього вже не існував. Євграф не належав до боягузів, але цього разу його серце несподівано піднялося так високо, наче збиралося й собі визирнути у вікно…
Євграф наздогнав дядю Філю на виході.
— Де салютант! — мовив він, обходячи дядю Філю з лівого флангу. — Клуб «Тим, кому за тридцять» запрошує вас на роботу. — Це був пароль.
— Але ж вам, молодий чоловіче, ледве за двадцять перевалило, — відповів дядя Філя.
— Це оптичний обман, дядя Філя. Ви судите з обличчя, а якщо за паспортом, то мені всі тридцять. — Сідалковський посміхнувся тією посмішкою, якій довіряють навіть ті, котрим лікарі приписують манію переслідування.
— Вопросов нєт! — посміхнувся й собі дядя Філя, хоча в ту ж мить спіймав себе на думці, що посміхатися цьому вродливому юнакові ще рано. — Усьо понятно. Але скажіть, невже такому красунчику потрібен дядя Філя?
— Мені не дядя Філя потрібен — мені потрібна синя пташка з оливковою гілочкою на пишних грудях!
— У вас же товар ліцом. На такому товарі можна чимало заработать… Ви мені карточку — я вам адресок. Натуральний обмін. За вас піде любая красуня з Печерського района…
— Слухайте, гофмаклер, я не фотогенічний, а тому своїх фотографій нікому не пропоную…
— Всьо понятно. Вопросов нєт! Ні в профіль, ні в анфас! Ми з вами колєгі! Я сідєл больше, ніж ви жили!
— Ви мене не так зрозуміли!
— Дядя Філя вас не зрозумів? Вам потрібна пташка, у якої, крім оливкової гілочки, як ви кажете, є ще маленька дачка і собственна тачка! Дяді Філі не треба розжовувати, хоч у нього й немає зубов. Встаньте ось сюди! Ні, тут на вас падає тінь. — Дядя Філя відступив кілька кроків назад. — Ось так. Світло і тіні! Краса і конкурс! Невже вам потрібна допомога дяді Філі? З вашими даними дядя Філя одружився б на королеві!
— Я б теж, — спокійно мовив Сідалковський. — Коли б вона хоч на місяць з'явилась у Києві і не була заручена з якимось маркграфом!
— Ви красиво говорите! Але дядя Філя не про те…
— Я вас розумію. Ви маєте на увазі королеву краси, а я королеву хоча б маленького, але королівства.
— Всьо понятно! Вопросов нєт! Вам потрібен адресок! Це дядя Філя може. За невелику плату — це дяді Філі під силу! Ми не клуб тих, кому за тридцять. Ми клуб, кому за шістдесят, і тут є досвід! Ви ловите різницю?
— Різницю я ловлю, але от синьої пташки із золотою гілочкою, підкреслюю, на пишних грудях…
— У кожного свої слабості… Але дядя Філя хоче знать: для чого вам та золота гілочка? Можна ж і рожеву. Але дядя Філя й тут може зрозуміть: у кожного свої запити — один любить попадю, інший — попову дочку! Вам кого, молодий чоловіче, дочку ескарха Київської і Галицької Русі чи жмеринського рабина? Дядя Філя може все!
— Я вже сказав: мені потрібна будь-яка пташечка…
— З золотою оливкою, київською пропискою, маленькою дачкою і власною тачкою. Ах, ах, ах! Кому сьогодні це непотрібне! Усі приходять з цим вопросом до дяді Філі, і всім…
— Будемо лаконічні,— перебив напівспів дяді Філі Сідалковський. — Мені потрібна…
— Ах, дяді Філі не знати, хто вам потрібен?! Дяді Філі, який на цій справі з'їв усі свої зуби і вставив золоті коронки? Ах, ах! Це ви кажете дяді Філі, якому колись за це на Подолі ударили по щелепі, і в нього почалося масове випадання зубов? Ах, ах!
— Слухайте, що ви весь час ахкаєте? Ніби вас ще в дитинстві опускали у холодну воду і ви досі не можете відійти… — Сідалковський відчув, що саме цю фразу йому не годилося б казати, але він, як і дядя Філя, був позер, і йому теж хотілося покрасуватися собою.
— Вам не подобається моє «ах»? Може, вам не подобається і дядя Філя? Ви любите конфлікти, а дядя Філя — гроші. Але тут кожний може залишитися при своїх інтересах. Дядя Філя при своїх, ви при своїх. Клієнтів у дяді Філі більше, ніж білєтов у клубі для тих, кому за тридцять. Але що то за клуб! Ви думаєте, там шукають щастя? Там шукають випивку! Але й там випивки нема. Там засолоджують коктейлі і підливають замість коньяку звичайний вермут. І кому за тридцять, уже цього не поймуть! Але від того партнери не стають ні кращими, ні хмільними… Так дядя Філя може йти чи у вас ще будуть вопроси?
Сідалковський мило посміхався. Йому дядя Філя таки подобався. На обличчі Євграфа цвіла тепла й щира посмішка, якої ніколи не буває у ревізорів чи працівників слідчих органів. Дядя Філя розумівся на людях. Сідалковський це одразу збагнув і посміхнувся ще раз. Ця посмішка, як і попередня, йому не коштувала нічого, але давала певний шанс вловити синю пташку із золотою гілочкою в дзьобику. Дядя Філя не залишився в боргу і також посміхнувся лукаво й заохочуюче, ніби кажучи: «Ну що ж, молодий чоловіче, стрибайте. Під водою жодного пенька. Так що можете головою униз!»
— Що ж ви не показуєте своєї фототеки? — Сідалковський обійняв дядю Філю за плечі.
Дяді Філі це сподобалося, але він знав, що після такого близького контакту він може дещо змінити розцінку не на свою користь, і швиденько скинув руку Сідалковського зі свого плеча.
— Справжній товар на ринкових площах не показують! Він швидко знецінюється! Коли багато народу, то всі поспішають зі своїми зауваженнями, не хочуть тримати їх при собі, як гроші. Спочатку приходять подивитися, потім їх цікавить ціна, тож перед цим починають гудити товар, щоб збити ціну. А дяді Філі нема чого збивати. У дяді Філі у всьому порядок і прейскурант. І запам'ятайте, молодий чоловіче, у дяді Філі товар тільки вищої, дев'яностошестипроцентної проби. Підробкою під золото дядя Філя не займається.