Далі дядя Філя, попльовуючи на пальці, перекидав аркуш за аркушем і сипав цифрами та оцінками так, ніби це були його власні дочки.
— А як щодо адреси?
— За адреси дяді Філі платити треба.
— Скільки?
— Дивлячись чия донечка, — нахилив голову дядя Філя. — Директора парку культури і відпочинку — аванс тридцять карбованців. Начальника комунгоспу — стільки ж. Прокурора — сорок, проректора інституту — тридцять п'ять, голови Товариства книголюбів — десять. Це аванс. Складеться благополучно життя — віддячите разом з молодою подружкою. Але хіба тепер народ вдячний? Дядя Філя стільком приніс щастя! А що вони принесли дяді Філі? Відгуки, та й то через раз. Але відгуками ситий не будеш… Будемо працювати на аванс чи тільки на перегляд?
— Поїхали далі, гофмейстер!
— Ви мене постійно ображаєте, але я тільки заради ваших інтересів усе це терплю. Головного лікаря — тридцять, головного ветеринара — тридцять п'ять, головного ревізора — сорок, директора універсальної бази — сорок п'ять. Завідуючого паливним складом — тридцять, начальника контори «Заготскот» — сто карбованців, старшого бухгалтера райспоживспілки — сорок… Я бачу, ви морщите свого красивого носа. Вам потрібен прем'єр-міністр. Є помічник президента…
— Якого президента? — вихопилося у Сідалковського.
— Дядя Філя повинен вас розчарувати. Не того, що ви подумали. Скажіть чесно, кого ви мали на увазі?
— Президент є президент!
— Є він і в дяді Філі. Президент клубу для тих, кому за тридцять. Адреса всього червонець коштує. Вам підходить? Ще є агент держстраху — стільки ж. Директор м'ясокомбінату — сто, комунальної бані — тридцять…
— Стоп! — зупинив п'ятірнею рух дяді Філі Сідалковський, помітивши під адресою найвищі розцінки. — А ці хто, що по двісті п'ятдесят тугриків за адресу правите? Донечки королів, шейхів?
— Це золотий фонд дяді Філі! Вам, молодий чоловіче, він не по зубах. Звичайно, з вашими фізіологічними даними можна б ризикнути, але з вашими кишенями…
— Дядя Філя, без інтриг! У мене природжений порок серця, мені лікарі забороняють хвилюватись.
— Дядя Філя відкриє секрет, але адреси без наявності купюр не дає.
— Давайте поки що секрет, а гроші будуть.
— Секрет тут дуже простий. Перша донечка — м'ясникова, друга — барменова, третя — начальника бензоколонки. Королеви, шахині, дочки підпільних мільйонерів. У них гроші, як і овочі, консервуються…
Сідалковський поморщився. Дядя Філя вловив його розчарування.
— Молодість — дурість. У дяді Філі є досвід. Шукайте грошей — і будь-яка шахиня ваша. Для чого вам президент…
— А іноземки є? Дружина-іноземка — це тепер модно. Уявляєте, коли захотів, тоді й махнув за кордон. До тещі в гості в Копенгаген. Чи в Брюссель. Дружина-іноземка — це засіб пересування чоловіка за кордон, — розмріявся Сідалковський.
— Понятно, вопросов нєт! Адресов, між іншим, таких тоже нєт, — дядя Філя суворо підібрав губи і хутко, мов ілюзіоніст, сховав альбом.
— Ви мене не так зрозуміли, гофмейстер! Я не збираюсь назавжди за кордон…. А тільки… Ну як вам пояснити… Для шику, престижу… Теща з Ліверпуля! Уявляєте, дядя Філя?! Мені б таку, яка була б і за кордоном, і дома…
— Понятно! Вопросов нєт! Заходьте на тому тижні. Дядя Філя для вас персонально щось підшукає…
Він міцно потис руку Сідалковському, допитливо заглянув йому в очі. Мовляв, бачив на своєму віку різних диваків, але отаких…
РОЗДІЛ VI,
Крізь напіввідчинені вікна фіндіпошівської курильні Ховрашкевич перший почув постріли вихлопної труби Ковбикової «Волги» і насторожився. Панчішка кінчиками рожевих ніздрів уловив запах перепаленого бензину— і одразу з рожевого став синій, як пізній баклажан.
У «Фіндіпоші» вже знали з уст Антоші про те, що Стратону Стратоновичу «фантомаси» дали по шапці й забрали її. Шофер спочатку загадково, навіть зловтішно посміхався, не приховуючи своєї радості від фіндіпошівців. Очі його світилися вогником, яким він готовий був поділитися з будь-ким, не беручи за це карбованця, як за проїзд у автомашині Стратона Стратоновича. Фіндіпошівці принишкли і, чекаючи грому та блискавок, порозбігалися по своїх кабінетах. У коридорах «Фіндіпошу» повисла така тиша, якої не пам'ятали навіть старожили Карло Іванович Бубон і Ховрашкевич.
Коли «Волга», м'яко погойдуючись з боку на бік, переповзла через бордюри, Ковбик несподівано широко розплющив очі і глянув на рідне, але трохи побіліле від снігу та інею фіндіпошівське гасло: «Дамо кожному громадянинові по шапці!» Він згадав рубрику в газеті «Колос і молоток» («Дали по шапці!») і неприємно поморщився. Очевидячки, все це викликало у нього неприємні асоціації. Стратон Стратонович ще раз поглянув на заклик-запевнення, на кожній літері якого дражливо сиділо по пухнастій сніговій шапці, і побачив за цим усім зовсім інший зміст.
Він вийшов з автомашини, за давньою звичкою тричі крякнув, з хрускотом у плечах випростався, наче після радикуліту чи знятого гіпсу, а тоді, наспівуючи свою улюблену пісеньку без слів, яку фіндіпошівці прозвали «Арією шефа», попрямував у «Фіндіпош» з єдиним наміром: зміцнити дисципліну і змусити всіх взятися за розум. На глибоке переконання Ковбика, фіндіпошівцям не вистачало ні першого, ні другого.
Піднявшись на другий поверх, Ковбик на самому порозі ледь не збив з ніг Мамуню, який кудись дуже поспішав. Той від несподіванки так перелякався, що замість привітання спитав:
— О, ви вже приїхали, Стратоне Стратоновичу? Це ви?
— А ви що, не бачите? Чи так набралися, що у вас почалися галюцинації?
Мамуня став рожевий, як Панчішка після першої чарки «Рожевого міцного».
— Боюсь, закінчите ви спецпрофілакторієм, Октавіане! А тоді вам і дядя не допоможе…
Милий, добрий і довірливий, як кролик до експерименту, Мамуня раптом присів і тихо відповів:
— А я не пив, Стратоне Стратоновичу…
— А куди ж це ви так рано зібралися? — здивувався Ковбик.
Мамуня ще більше розгубився, не знаючи, що відповісти, але тут, на його щастя, в коридорі з'явився Сідалковський, і Ковбик одразу переключився на нього:
— А-а, аристократ із Вапнярки! А зайдіть-но до мене. Сідалковський поцінував очима кожух Стратона Стратоновича, перевів погляд на нову шапку й про себе подумав! «Нове життя нової прагне шапки…» І, галантно пропустивши поперед себе патрона, переступив поріг Ковбикового кабінету.
Там уже був Хлівнюк. Упершись короткозорими очима прямо в екран телевізора, дивився міжнародний хокей. Хлівнюк, як і Ковбик, не любив хокею, але, коли наші грали з чехами чи канадцями, він не пропускав жодного матчу.