Він кохав багатьох, але Айстру, цю маленьку голубу Айстру, він любив, як студент-заочник свою професію до екзаменаційної сесії.
— Здачу я вам, здається, дала, — мовила чарівно вона. (Якщо ти закоханий, то все чарівне: недоліків не помічаєш. Це приходить пізніше, як по ревізії).
— Так, навіть більше, ніж я збирався взяти від вас.
— Так чого ж ви від мене ще хочете?
— Посмішки й ніжності!
— А-а, — посміхнулася вона, ніби задовольняючи першу половину його прохання. — Це увечері. Після роботи!
— О котрій годині?
— Ач який швидкий!
— Швидкі бувають тільки спринтери, а я просто нещасний закоханий…
— З першого погляду?
— Чому з першого? З тридцять сьомого відвідання вашого прилавка і сорок п'ятого — вашого магазину. Ви знаєте, скільки у мене зібралося серветок і зубочисток на квартирі? Якщо у вас не буде виторгу, ми в кінці місяця можемо викинути увесь той товар і затулимо одразу всі культторгівські щілини.
Вона посміхалася.
— А ще в мене повний холодильник любительського сиру і ковбаси. Я беру їх у гастрономі навпроти, куди ви так часто забігаєте. Зайдіть до мене і пересвідчитесь. Боюсь, що ми з вами не зможемо з'їсти всі запаси навіть у два найближчі роки нашого знайомства.
— А я сиру не люблю!
— Я теж, але коли хочеш — мусиш.
Увечері Сідалковський підійшов до Айстри вдруге:
— Вас довго чекати?
— Поки не здам касу. Гроші люблять рахунок, — знизала вона плечима.
— А жінки — гроші,— додав він.
— Не всі! Чи ви по собі міряєте? — І кинула на нього такий погляд, ніби хотіла спитати: «А вам у мені що більше подобається: гроші чи я?»
Сідалковський відчув, що його карта бита. І остаточно в цьому переконався, коли якийсь піжон у чорному фраці з «метеликом» на шиї пройшов повз нього, як повз телеграфний стовп, звично перевернув на дверях магазину табличку, помінявши «Відчинено» на «Зачинено», і професійно цмокнув Айстру в щічку, хоч вона підставляла йому губи.
На душі в Сідалковського стало так, як у Ковбика в роті на другий день після перепою. Євграф вийшов з магазину з таким виразом на обличчі, з яким виходять полководці із зали після того, як підписали документ про повну капітуляцію, хоч тайкома ще мріяли про реванш…
До Сідалковського, здається, вперше прийшло справжнє кохання. І цим коханням була Айстра, яка рішуче не підпускала його до себе. Тим настирливіше тягнувся він до неї, хоч відчував, що втрачає свою звичайну сміливість, яка раніше в нього ще й перепліталася з нахабством (це він вважав за друге щастя). Тепер у Євграфа навіть уявлення про всі ці людські категорії помінялися. «Щастя, — думав тоді Сідалковський, — це коли вона хоче тебе, а ти — її…»
Він безтямно брів золотим берегом Матвіївської затоки, шукаючи тіні й відради. Повівав легесенький південний вітерець. У повітрі висіла густа спека, тягло на роздуми і лінощі. Хотілося гарячого півдня, тіні під реліктовими секвойями, білих кораблів на голубому рейді, золотого піску, блакитного неба і газованої води з малиновим сиропом…
І раптом — крик! Він нагадував крик чайки, в якої несподівано зламалося крило і вона каменем падала в море, благаючи порятунку. Сідалковський кинувся туди, звідки долинув до нього той відчайдушний зойк.
За кущами верболозу лежав акуратно складений, як на прилавку подарункового магазину, набір з легенької сукні, босоніжок, халатика, рушника і протисонячних модних окулярів у жовтій (під золото) оправі. А недалечко, приблизно за два кабельтових, як визначив на око Сідалковський, то щезала, то виринала голівка в голубій спортивній шапочці.
Сідалковський, згадавши перші свої спроби на морі, ще ті, які він робив у територіальних водах Одеси, будучи юнгою торгового флоту, миттю зняв із себе одяг, залишившись у трусах з генеральськими лампасами, і кинувся напереріз хвилям і крикові. Адже він безпомилково здогадався, що цей крик може належати тільки жінці, а повз них Євграф узяв за правило ніколи не проходити, навіть на глибині двох-трьох метрів.
Коли він підплив ближче і схопив потопельницю за якийсь (так одразу, та ще й у воді, не визначиш) предмет жіночого туалету, вона обійняла його за шию з такою силою, що він одразу збагнув: «Тільки смерть розлучить нас…» Його мозок запрацював, як ЕОМ у критичному режимі, і через секунду видав настанову колишнього інструктора по врятуванню потопаючих: «Якщо потопельник ухопився за вас обома руками і ви не можете відірватися від нього, негайно опускайтесь на дно». Сідалковський так і зробив, якими б міцними й ніжними не здавалися йому обійми незнайомої, але щасливішим він відчув себе тоді, коли ті обійми раптом розімкнулися…
Випливли на поверхню майже одночасно. Сідалковський побачив перед собою таке миле й таке перелякане обличчя, заради якого можна було б іще кілька разів опуститися туди, де раки зимують, але з умовою, щоб потім разом виринути.
— Тільки спокійно, — скомандував сам собі Сідалковський, підштовхуючи дівчину за те місце, яке французи називають «святковим лицем». — Страх у нашій справі — третій зайвий.
Уже на березі, знесилено мліючи у нього на руках, вона намагалася посміхнутися як своєму давньому знайомому. Але посмішка вийшла синя й мокра. Тепер, ступаючи по розпеченому піску, в якому можна було пекти картоплю по-козацьки, Сідалковський не боявся її міцних, хоч іще й холодних, обіймів. Він тримав її на руках і йшов з нею так гордо й переможно, ніби щойно виграв небачену досі битву із стихією.
Врятована важко зітхнула. Сідалковський, наслідуючи її, зітхнув так само — і цим, як йому здалося, усе сказав. Коли русява голівка трохи просушилася на сонці, а її власниця дійшла тями і ступила до Сідалковського, щаслива й усміхнена, щоб подякувати йому за порятунок, той сторопів: перед ним опустилася на коліна та, яка досі вперто не дарувала ні закоханих поглядів, ні навіть сподівань на них. Це була волошкова красуня з магазину «Школяр». На її обличчі цвіла така щира й така вдячна посмішка, якої культторгівці не бачили навіть після взяття місячного виторгу за один день.
— Ви мене не впізнали? Як вас звати? — поставила вона одразу аж два запитання.
— Сідалковський.
— Айстра! — подала руку «Школярочка». — Спасибі вам. Я готова розцілувати вас як свого рятівника.
— Прекрасна форма вдячності,— відповів Сідалковський. — Але оскільки ви не вказали конкретний час, коли саме відбудеться така приємна для мене церемонія, то я гадаю, — окинув поглядом порожній пляж Матвіївської затоки Сідалковський, — що це краще не відкладати в довгий ящик.
Айстра подарувала йому ще один вдячний погляд, який вилетів, немов голубий промінь, з-під її вій і пронизав його серце наскрізь. Сідалковський скрикнув то від болю, чи від радості, але про себе, в душі, а вголос сказав:
— Тоді ближче до діла!
І з цими словами кинувся до найближчого кіоска, в якому продавали коньяк у стограмових «мерзавчиках» у необмеженій кількості, незважаючи на час продажу, визначений правилами торгівлі.
— П'ять «мерзавчиків» і десять бутербродів, — замовив він, а подумки, як завжди, додав: «Бо ніщо так не зближує людей, як добра випивка і закуска».
Айстра не зводила з нього погляду, сповненого вдячності і, здається, любові, і вечірньому сонцю не залишалося нічого іншого, як зійти зі сцени й передати пост спостереження дідусеві місяцю, який усякого набачився на своєму віку і тепер до найпалкіших почуттів був індиферентний, як сказав би у цьому випадку Клавдій Миколайович Хлівнюк.
— Сідалковський, мені холодно, — поскаржилася вона після перших ковтків коньяку, але таким теплим голосом, що він спочатку засумнівався в її щирості, але, заглянувши в її палаючі від щастя й бажання очі, в ту ж секунду безмежно повірив їй, бо по собі знав, як морозить під час лихоманки, надто таких молодих, як Айстра.