Він поспішив її зігріти в своїх обіймах, поки температура не піднялася ще вище. Сонце упало за обрій, посилаючи їм свої прощальні промені й тепло. В останньому Айстра вже не відчувала потреби — тепер для неї і сонцем, і теплом став Сідалковський.
З Дніпра повівало прохолодою, бензиновим чадом від моторних човнів, що йшли табуном, як натомлені мустанги на спочинок, і ще чимось п'янким, незайманим і вічним. Сідалковський назбирав сухого хмизу, дощок від розкиданої по березі тари, якої постійно не вистачає в приймальних пунктах склопосуду, і заходився розкладати багаття. Айстра, накрившись своїм платтячком та його піджаком, імітувала ритмічний дріб зубів, погрожуючи цілісності емалі. Потім почергово переходила від коньяку до бутерброда і навпаки.
— Люба моя, — застеріг Сідалковський, помітивши, що Айстра збирається запхнути до свого маленького ротика величезний шматок хліба з любительською ковбасою, — цим бутербродом ви не тільки поламаєте свої чарівні зубенята, а й попсуєте фігуру ще до того, як вас оберуть королевою пляжу.
Він ніжно обійняв її. Айстра випурхнула з його обіймів і побігла по піску, який ще не встиг охолонути, здіймаючи навколо себе сріблясто-червоні (від вогнища) фонтанчики, що вилітали з-під її бронзових, ніби виточених ніжок. Сідалковський наздогнав її й знову вхопив у свої міцні обійми. Дівчина стояла, відкинувшись усім станом назад, упершись обома руками в груди Сідалковського, заперечливо похитувала головою і повторювала одне-єдине коротеньке слово. Євграф знав, що ніяка сила в світі, незважаючи на непостійність у всьому іншому, не примусить її зараз змінити оте «ні» на інше коротке слово протилежного змісту. Але він знав також, що красномовність жінки найкраще зупиняти поцілунками, тож негайно припинив цей потік слів, заощаджуючи кисень і даючи спочинок маленькому Айстриному язичкові…
…Пахло димом, дніпровськими хвилями й чимось безмежно прадавнім і вічно сучасним…
Сідалковський струсонув головою, ніби прокидаючись від солодкого сну. Айстра дивилася на нього замріяними очима і ніби запитувала: «Ну, що ж ти мовчиш? Щось згадав?»
— Згадав, — посміхнувся Сідалковський. — Нашу першу зустріч на березі Матвіївської затоки. Там, де ти, прошу пардону, хотіла трохи підгодувати раків.
Вона посміхнулася — щаслива, рум'янощока.
— Я рада, що знову зустріла тебе, — тихо мовила.
— Я теж, — щиро сказав він. — Роздягайся, Айстро, бо твій одяг, навіть імпортний, не пасує до моєї форми, — показав Сідалковський на свої міні-трусики з генеральськими лампасами. — Втім, якщо ти стомилася з дороги, то дозволь допомогти тобі…
Він уже став на коліна, щоб зняти з неї гарні імпортні чобітки з мідними шпорами, як раптом у двері постукали.
«Невже й досі немає світла?» — подумав Євграф і пішов до дверей. Мовчки відчинив їх і вражено застиг: на порозі стояла Ія…
РОЗДІЛ X,
Напередодні 23 лютого Стратон Стратонович почував себе, як полковник, якому за наказом присвоєно звання генерала, от тільки погонів ще не вручили. Він випрасував по-військовому, через газету, свої шевйотові, повоєнного випуску, штани, одягнувся, примостив на голові папаху і, поклавши в нагрудну кишеню повістку з військкомату, вийшов на вулицю.
Ковбик жив у масивному особняку, який за своїм стилем скидався на пізнє барокко. Металеві жалюзі на вікнах і ліпні карнизи під трьома балконами, фруктовий сад з однією італійською сосною-пінією і двома волоськими горіхами, що стояли обабіч неї, мов особисті охоронці. Вітальня, як і хол, який він називав сіньми, нагадувала музей, де виставлені зразки меблів різних епох і напрямків. Деякі речі, наприклад, круглий письмовий стіл, темно-коричнева тумбочка й шкіряне крісло на коліщатах, скидалися на господаря і його господиню. А весь дім, як і ці речі, носили на собі відбитки дореволюційного стилю, а точніше — того ж пізнього барокко. Стратон Стратонович навіть не здогадувався про це, поки унікальних зразків не побачив Ховрашкевич і не визначив їхню епоху: кінець XIX — початок XX століття. Це дуже образило Стратона Стратоновича.
— Ви, мабуть, Михалку, гадаєте, ніби я настільки темний чоловік, що тримаю в себе дореволюційні меблі?..
— То я перепрошую, але то ще нічого не означає…
— Ну-ну, — перебив його Стратон Стратонович і про всяк випадок порадив закусити.
Спальня і вітальня містилися на другому поверсі. Саме тут, у спальні, коли не було нікого з домочадців, Стратон Стратонович ось уже майже півмісяця відпрацьовував ходу заступника паризького мера. Варто було йому одягти оті французькі кальсони з двома симетричними квіточками нижче спини й назвою фірми «Афер д'онер», як він зосереджувався на головному. Перед його заплющеними очима пропливав курдупель із паризької мерії, і Стратон Стратонович, хвацько маршируючи, наближався до трельяжа.
Але цього разу Стратон Стратонович не імітував французького курдупеля, а йшов широким кроком стройового офіцера, віддаючи честь своєму двійникові у сірій папасі, що по-дружньому посміхався до нього із дзеркала, виготовленого на Ірпінській меблевій фабриці.
Фіндіпошівський водій Антоша сьогодні порушив з дозволу Стратона Стратоновича графік і прибув під особняк на дві години раніше, ніж завжди. У райвійськкомат, де Ковбик перебував на обліку, йому належало з'явитися на одинадцяту годину, але він запланував по дорозі заїхати ще у воєнторгівський магазин, щоб глянути, чим відрізняється полковницька папаха від генеральської. Ковбик, чесно кажучи, мало вірив у те, що йому й справді присвоять якесь високе військове звання, але був певний: коли напередодні свята тебе викликають у військкомат, то це або вручити орден, або ж для присвоєння чергового військового звання. Третього не дано.
Ковбик наказав Антоші під'їхати під самісінький гарнізонний магазин, дивуючись, чому біля його дверей немає звичної штовханини. Виявилося, що магазин зачинено на ремонт.
— Це вже невдача, — пробурмотів сам до себе Стратон Стратонович і наблизився до вітрини.
У вітрині з викладкою погонів для різних звань і родів військ непорушно сидів вилицюватий, з широкими, як генеральська бекеша, плечима й жовтим обличчям манекен і, підморгуючи підбитим оком, неприємно посміхався. На його голові хвацько, хоч трохи й прим'ято, умостилась каракулева папаха, однак важко було визначити, чия вона — полковницька чи генеральська.
Стратон Стратонович кілька разів обійшов крамницю, переконався, що нікого поблизу немає, і присів навпроти папахи з таким розрахунком, ніби вона вже не на голові манекена, а на його, Стратона Стратоновича, чуприні. Він роздивлявся своє відображення у вітрині навпроти і прицмокуючи язиком, думав: «А чого?! Не такий уже й поганий з мене генерал вийшов би!»
Рипнули двері, і на порозі магазину з'явилася жінка у форменій одежі продавця.
— Ви щось хотіли? — запитала вона, переводячи погляд з папахи Стратона Стратоновича на його черевики на високому ходу.
— Папаху, — трохи ніяковіючи, відповів Стратон Стратонович.
— Вам генеральську чи полковницьку? — поцікавилася продавщиця.
— Та вже генеральську, — не моргнувши оком, збрехав Ковбик.
— Генеральських тепер обмаль надходить, — спокійно пояснила вона, очевидно, сприймаючи Стратона Стратоновича за переодягненого в цивільне генерала.