— То я прошу на мене не «тикати»! — Ховрашкевич налився кров'ю, збираючись у рішучий контрнаступ.
— Михалку, — заблагав Стратон Стратонович, — пожалійте моє хворе серце і дітей Бубона, — раптом спрямував він скандал в інше русло, водночас відводячи від себе біду і нав'язуючи підлеглим думку, що не Карло Іванович Бубон рятує його, Ковбика, а він, Ковбик, Карла Івановича.
Карло Іванович вловив невдячну нотку Стратона Стратоновича, але вставити своє слово уже не було куди. Благоуханний наступав. У повітрі запахло смаженими шашликами, а під ногами почала парувати земля.
— Вийдіть на свіже повітря, Ховрашкевич! Вийдіть, але перед цим попросіть пробачення в Едуарда Кайтановича…
— Гаразд! — протверезів раптом Ховрашкевич. — Гаразд, я вийду, але то я роблю тільки з поваги… — він хотів сказати «до сивої голови Бубона», але своєчасно згадав, що Карло Іванович лисий, і поправився: —…до колишньої сивої голови Карла Івановича.
— Шановний, що ви з мене іменинника робите! — розгнівався Бубон, який завжди не любив Ховрашкевича, а особливо в ті хвилини, коли доводилося видавати йому більші преміальні, ніж Карло Іванович виписував сам собі.
Благоуханний несподівано схопив склянку і випив. Стратон Стратонович скористався паузою, підніс йому бутерброд і склянку мінеральної.
— Тоста так і не сказали….
— А я ще скажу! — пообіцяв ревізор і підставив чарку з такою рішучістю, ніби хотів довести, що, окрім посади, йому втрачати вже нічого. — Я п'ю, — Благоуханний струснув головою, — я хочу випити чарку. За всіх вас! Окрім цього чоловіка, — кивнув він на Ховрашкевича. — Хочу побажати вам, щоб ви більше ніколи не зустрічалися з ревізорами. Особливо такими, як я.
— Пробачте, Едуарде Кайтановичу, але з такими, як ви, ми раді зустрічатися завжди…
— Прошу без натяків, Стратоне Стратоновичу! Я сьогодні просто вас пожалів. Це ваше щастя, що в мене сьогодні день народження і я добрий!
— О-о-о! — розкрилося відразу кілька ротів. — За ваше здоров'я! Тільки до дна! Вітаємо! Сердечно вітаємо! Багато років життя і побільше фінансових операцій…
При слові «операцій» Ковбик якось нервово сіпнувся, крикнув «Мамуня», ніби подаючи найкоротшу в світі команду, і запросив усіх з альтанки на свіже повітря.
— На свіже півлітря, — скаламбурив Ховрашкевич.
Вийшовши на галявину, всі раптом відчули бажання ще трохи випити і після цього заснути. Алкоголь і свіже повітря — і те, й друге валило з ніг, але що зараз діяло сильніше — важко було сказати. Поруч мангала просто на пеньку сидів з порожньою пляшкою з-під «Каберне» Клавдій Миколайович Хлівнюк і заспівував арію Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм». Але знав, видно, тільки чотири слова: «Смерть одна розлучить нас…» — а тому час від часу повторювався. Обличчя Панчішки розпливлося в такій чарівній посмішці, що більшість з присутніх втратили дар мислення і, що б Масік не казав, лиш ствердно кивали головами. Колір обличчя Благоуханного нагадував набір пробних фарб на палітрі і недосмаженого Хлівнюком шашлика. Едуард Кайтанович глянув на Хлівнюка, що затягнув чергову арію, і хотів теж заспівати, але взяв тільки той самий мотив, а слова повставляв зовсім з іншої пісні, і вони заревіли дуетом, прислухаючись кожний до самого себе.
Благоуханний уже не в'язав лика. Здавалося, разом з легендою про грізного ревізора з нього вилетіла й пам'ять. Він схилився над столиком, догризав, як кістку. другий шашлик і, гикаючи, питав у Понюхна:
— Слухай, як його звать?
— Стратон Стратонович! — нагадував Іраклій Йосипович.
— Ага-а! Точно, Стратон Стратонович. Чудернацьке ІМ'Я… Так слухай, Стратоне Стратоновичу! Коли на тебе надійшла в управління скарга, — він намагався запанібрата покласти руку на Ковбикове плече, — і твої підлеглі написали, що ти цупиш то кожуха, то шапку…
— Ховрашкевич, — не витримав раптом Стратон Стратонович, — ви йому можете щось сказати?!
— То я можу, — підняв догори руку Ховрашкевич. — Але з п'яним балакати— це все одно, що на небі зорі гасити!
— То забийте його!
— То я перепрошую, як забити?
— Ну, заглушіть, як гучномовець. Ви ж майстер!.. Розкажіть про муфлонів, архарів, про те, чи варто шапку тримати за пазухою…
Благоуханний тим часом продовжував своєї.
— Слухай! — ткнув він пальцем у рукав Понюхна. — Як його звать?
— Кого?
— Оцього вашого начальника…
— Стратон Стратонович!
— Ага-а, Стратон Стратонович! Чудернацьке ім'я Так ти слухай, Стратоне Стратоновичу! Коли на тебе надійшла скарга в управління… І твої підлеглі написали, що ти цупиш то кожуха, то шапку… Мене викликав мій начальник і каже: «Кайтановичу, там, у «Фіндіпоші», один тип цупить державні кожухи і… гик-к…
— Ховрашкевич, — зірвався на ноги Ковбик. — Що ви сьогодні — шампур проковтнули?!. Вставте і своїх пару слів йому. Ви ж можете…
— Я то можу… Але я то, знаєте, як поет… — нарешті й справді проковтнув Ховрашкевич, але не шампур, а шматок м'яса. — Коли приходить натхнення, то я вставити можу, але, то я перепрошую, куди…
— Куди! Куди! Кудикіну під хвіст, — розгнівався Стратон Стратонович.
Ховрашкевич глянув на вершечок сосни. Там сидів ворон і чекав, очевидно, коли гості роз'їдуться. Раптом він каркнув, зірвався з гілки, обтрушуючи сніг на голову, і полетів, як здалося Ховрашкевичу, з його прогресивкою в зубах…
— Слухай, як його звать? — почувши, що на узліссі запала тиша, знов осідлав свого коника Благоуханний.
— Стратон Стратонович, — цього разу із задоволенням відповів Понюхно.
— Ага-а. Стратон Стратонович! Чудернацьке ім'я, — без усякого фальшу в голосі продовжував ревізор. — Так ти слухай, Стратоне Стратоновичу! Коли на тебе…
Ковбик не витримав.
— Мамуня! — гукнув він на всю галявину, і з найближчих сосен в радіусі до кілометра обсипався сніг.
— Мамуня, коли ви нарешті візьмете свою гармату…
— Уже час, Стратоне Стратоновичу?..
— Уже давно час! Ви що, не бачите, як він плете язиком…
Мамуня, як човник від швейної машинки, несподівано дав задній хід і спиною назад побіг до Ковбикової «Волги». Схопив у відчиненому Антошею багажнику «гармату» — фотоапарат — і наставив на Благоуханного саме в ту мить, коли Едуард Кайтанович підносив до рота склянку з червоним вином.
Благоуханний двома затяжними ковтками спорожнив посуд, витер підборіддя рукавом і, нахилившись над столом, хотів було запитати у Понюхна, як звати Ковбика, але, помітивши п'яну (так йому здалося), геть роздвоєну пику Понюхна, що єхидно посміхалася на всі чотири губи до нього, гикнув і повернув голову до Мамуні. На нього дивилося якесь велике, темно-сизе, як дуло гаубиці, око. У Едуарда Кайтановича миттю увімкнувся тумблер захисної реакції. Побачивши велику «гармату»-фотоапарат в руках маленького Мамуні, котрий водив нею майже під самим носом Благоуханного і весь час клацав, Едуард Кайтанович, як бик, якому все-таки встромили в шию розцяцьковану бандерилью, струсонув головою і зірвався з місця, намагаючись вибити з рук Октавіана зброю.
Однак це йому не вдалося, бо Мамуня був тверезий і від природи жвавий. Він знімав з таким натхненням, ніби назавтра всі газети світу чекали його знімків на першу полосу. Благоуханний зробив ще два кроки, посковзнувся і впав. Мамуня ще клацнув його в той момент, коли ревізор намагався затулитися від фотодула тремтячою рукою… Марно…
Знесилений ревізор повернувся до Ковбика і прохрипів:
— Ну ти й артист, Ковбик! Великий артист і негідник! Такого я в своїй практиці не зустрічав…
— Ви перебільшуєте мій талант, Едуарде Кайтановичу, — голосом Сідалковського мовив Стратон Стратонович.
Благоуханний підповз до лавки, на якій стояло кілька пляшок коньяку, взяв склянку, спокійно налив собі майже повну і, тримаючи її в одній руці, а в другій пляшку, почав позувати перед апаратом. Ковбик на мить розгубився.
— Ну, плюгавий, — гукнув ревізор до Мамуні.— Ну, покидьок Стратона Стратоновича, давай фотографуй Благоуханного! Чого ж ти? Кадрики закінчилися? В контрольно-ревізійному є такі, що хворіють на виразку шлунка й цироз печінки, отих ти, Ковбику, не напоїш, як мене! Давай-давай, шмаляй, плюгавий. Готуйся! Я зараз іще питиму, клацай… Але пам'ятайте: я ще ваше кодло рознесу… Не я — мої колеги. Вам так легко мене не провести, — він і справді випив до дна і знов упав на сніг.