Выбрать главу

— Ти подумай, подумай, — Жерех наповнив келихи. — У тебе мій телефон є. Дзвони, пиши, заходь. Я тобі завжди радий. Але в довгий ящик не відкладай. Чим швидше — тим краще!

Підійшла Капітульська, взяла Сідалковського під руку.

— Я бачу по ваших очах, ви щасливі, граф!

— З вами я завжди щасливий, шер амі!

— Не перебільшуйте… Ви хотіли сказати «ма шер», — уточнила Ядвіга.

— Я сказав те, що сказав. Ви для для мене милий ДРУГ, — почервонів Сідалковський, що з ним дуже рідко траплялося.

Ядвіга вдала, що не помітила того. Але в душі дуже зраділа.

— А що ви думаєте про Кафку, граф? — перевела вона розмову на інше, аби не ставити його в незручне становище.

Сідалковський зрозумів це по-своєму: захотілося погратися у світські розмови, показати свою духовну глибину й широту культурних інтересів, а заодно вивірити його інтелектуальний рівень. Сідалковський про всяк випадок висунув перед нею свій захисний щит:

— Бачте, Ядвіго, у мене вища освіта, але ще досі не закінчена. Тому я віддаю перевагу Сартру з його екзистенціалізмом…

— О, — перебила його Капітульська. — Але ваша зовнішність, манери, навіть одяг — усе це не має нічого спільного з екзистенціалістами… Самотність, пошук абсолютної свободи… Ви ж, граф, по-моєму без товариства не можете….

— Немає умов, пані Ядвіго, — почав викручуватися Сідалковський.

— Не називайте мене так, граф.

— Я вибачаюсь. Не вловив нюансу. Панно Ядвіго! О панно Ядвіго, як сказав поет…

— Ви були на Адріатиці?

— Ви маєте на увазі Дубровнік? Люблю Дубровнік! Це вам не Канни з отими надокучливими американками… Ці ботокуди, що вперше потрапили до Європи, тут буквально божеволіють від Французької Рів'єри. Так хочеться ще раз побувати в Дубровніку… Пам'ятаю свою останню поїздку на Адріатику. Мій столик був поруч зі столиком Антоніоні!

— Ви любите Антоніоні?

— По секрету, — Сідалковський нагнувся над вушком Ядвіги. — Я люблю вас, панно Ядвіго, і терпіти не можу галасу в стилі неореалізму. Мені куди ближче до душі філософія Бергмана…

Капітульська цвіла.

— А якої ви думки про Крамера?

— Крамера? — перепитав Сідалковський. — Від Крамера всі в захопленні, особливо від його сина…

— Якого сина?

— Молодшого, — відповів Сідалковський.

Якби очі Ядвіги раптом не стали такими круглими, він обов'язково додав би: «Ви маєте на увазі Мишу Крамера із Подолу? Він шиє найкращі й наймодніші черевики. А його молодший син ніколи не відстає від моди, навіть на один черевик іде попереду неї…»

— А хіба в світі є ще один Крамер, граф?

— А ви що, не знали? Панно Ядвіго! Крамер-батько, Крамер-син. Тепер уже династія Крамерів. Як Дюма-батько, Дюма-син, Чумак-батько, Чумак-син…

— Це тепер так модно? У нас у Польщі теж є свої династії…

Веніамін Олександрович, відкинувшись у кріслі, не спускав з них своїх добрих очей і лагідно посміхався в закручені вуса.

— Сідалковський, а ви не скажете випадково, що пив Ван Гог? — потягуючи шампанське, запитав Жерех.

— Ван Гог? Що пив Ван Гог? Чесно кажучи, не знаю. Але коли я перший раз був у Монте-Карло і ми там зустрілися з Маріо П'юзо, він пив… Ніколи не повірите! Каву по-сіцілійськи з нашим згущеним молоком. А закушував… Закушував смаженою індичкою на оливковій олії з бобовою підливою на томатному соусі…

— Великі — усі диваки, — втрутилася Ядвіга, помітивши, що Сідалковський цього разу явно не на тій висоті.

— Це так. Але Артур Хейлі…

— Як? Ви знайомі і з Артуром Хейлі? — Жерех уже явно знущався з Сідалковського.

— Так, як з вами, Веніаміне Олександровичу.

— О боже! Який ви щасливий, Сідалковський! — це вже Ядвіга.

— Я щасливий від того, що знайомий з вами, панно Ядвіго!

— Мерсі! А що любив Артур Хейлі?

— Чому любив? Він і тепер любить. Вершкове масло, око камбали і квасолю в спаржі по-ілінойськи…

— У вас цікаве життя, Сідалковський, — смакуючи шоколадкою, мовила Ядвіга. — Ви знаєте, я б хотіла жити вашим життям!

— Ловлю вас на слові, панно Ядвіго, вважайте, що це життя вже у вас почалось. Віднині ми з вами будемо йти нога в ногу. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте…

— Ох, граф! Скільки у вас світського гумору! Ви — справді диво! Так мило і так неясно тільки ви можете жартувати! Я знаю, що все це жарти, але мені так хотілося б, аби все це було правдою! — Ядвіга сказала це так щиро і замріяно, що Жереху нічого не залишалося, як піднятися з-за столу.

— Ну, віват! — махнув рукою Веніамін Олександрович. — Я на вас чекаю, Сідалковський, — чомусь знову перейшов на «ви» Жерех. — І чим швидше, тим краще І Оревуар!

— Оревуар! — механічно повторив Сідалковський і відчув, як після останніх слів Ядвіги і Веніаміна Олександровича у нього не по спині, а по вельветовому костюмі помчали мурашки, а лице так горіло, що почало на очах лущитися. — Я знаю, Ядвіго, що це ви так мило і так приємно жартуєте… А я… А я завжди кажу правду… Жартувати з дівчатами — не в моїх правилах…

— А з жінками?

— Не будемо впадати в тонкощі,— і Сідалковський вдруге за багато останніх років почервонів.

— Це вам так до лиця, граф! — поклала свою руку на його Капітульська. — Ви ще зовсім хлопчик! Я ніколи не бачила, щоб ви так славно червоніли. Ох, Сідалковський! Я б усе віддала… і Київ, і Варшаву, аби з вами хоч раз відвідати, але по-справжньому, Монте-Карло! Або ще краще — Ніццу! Я й забула, ви більше, граф, любите Ніццу…

При слові «Ніцца» Сідалковський цього разу поморщився, наче йому дали пересолений огірок. Він згадав, як кілька днів тому, коли Стратон Стратонович розповідав про Шербур і Монако, взяв і ляпнув: «А мені знову хочеться в Ніццу!» — «Куди, куди?» — перепитав його Ковбик і від здивування аж двічі підсмикнув штани. «В Ніццу!» — нахабно повторив Сідалковський. — «А ви що, уже були там?» — «Не був, але хочеться». — «Так чому кажете «знову»?» — пом'якшав Ковбик. — «Знову, бо перший раз я там був за допомогою «Клубу кіноподорожей». А вдруге хотілося б особисто…» — «За допомогою «Клубу кіноподорожей» я одного разу був президентом Гваделупи, — розлютився Ковбик. — А як показали крупним планом, то виявилося, що то не я, а моя копія, тільки чомусь у чорне пофарбована. Зрозуміли, Сідалковський?» — «Розумному досить», — піймав облизня Євграф. — «Розумному, розумному! Ви від скромності, бачу, не помрете. Це вам аніскільки не загрожує…»

— Чому ж мовчите, Сідалковський? Я щось не те сказала?

— Що ви, Ядвіго! Усе те. Просто задумався. Згадав чомусь своє дитинство, — не кліпнувши оком, збрехав Сідалковський. — А щодо Ніцци, то це не патріотично, Ядвіго. А потім, знаєте, здалеку усі левади зелені…

Капітульська важко зітхнула. Сідалковський зробив те ж саме, але з певних психологічних міркувань, бо для такого зітхання у нього просто не було причин.

— Вам усе пасує! Навіть ось ці зітхання… Цікаво, чому ви раптом згадали дитинство? І взагалі, граф, якщо не секрет, розкажіть мені трошки про себе. Вас не ображає це слово «граф»? Якщо ви не заперечуватимете, я завжди так звертатимусь до вас.

— Якщо завжди, то не заперечуватиму.

— І все ж, Сідалковський… О, бачите, які ми, жінки, непослідовні? Розкажіть трохи про себе. Я вас дуже прошу.

— Це вам для протоколу? Чи як зрозуміти?

— Ну що ви, граф! Це моє особисте маленьке прохання. Чи вам не до душі мої запитання?

— Чому ж! Але це у вас професійне чи суто жіноча цікавість?

— Суто жіноча. Адже професія журналіста має так багато спільного з жінкою. Чи не так, граф?

— Я не страждаю асоціативним мисленням і, як на сьогодні, гадаю, що це мій комплекс неповноцінності.