— А записів у вас випадково нема? — поцікавився Благоуханний.
— Теж хочете придбати? — глянув на нього Ковбик. — Ні. Цим наша фірма поки що не займається. Але в цьому щось є… Можливо, я колись скористаюся вашою підказкою. Хоч не певний, що до цього дійде…
— За це дають по шапці,— нагадав Едуард Кайтанович.
— А за що не дають? За неправильні фінансові операції теж дають, але хто не ризикує, той не їсть… А тим більше не п'є… Чи не так, Едуарде Кайтановичу?
— Жорстокий ви чоловік!
— Дорогий мій, у цьому світі кожен захищається, як може. А щодо жорстокості, то це ви в мені породили такого. Жорстокість породжує жорстокість. Зло — зло, а добро — тільки добро.
— Не породив, а пробудив. Так правильніше сказати. Ковбику не сподобалися ці слова.
— Нам дипломатичні стосунки не варто ускладнювати, — промовив він. — По-моєму, в цьому не зацікавлені ні ви, ні я. Тому ходіть здорові, як казав мій покійний тато, і ревізуйте собі хоч до пенсії. Я вам не заважатиму спокійно спати. Тепер, після знайомства з вами, я й сам почуваю, що сплю значно міцніше і бачу море рожевих снів і сновидінь, чим до вашого приходу я похвалитися не міг…
Коли за Благоуханним зачинилися двері, у Стратона Стратоновича раптом настрій упав, як він казав, нижче нуля. Отже, Нещадим! Але звідки у Нещадима такі дані? Особливо про черевики. Про це знає тільки він і, може…
Історія з черевиками давня. І дуже неприємна. Принаймні Ковбик коли її згадував, то навіть наодинці сам
Із собою червонів. У кожного з нас є така помилка молодості, за яку ми завжди потім червоніємо. Таким ганебним вчинком у його житті (тепер так і сам Ковбик вважав) була ота неприємна історія з черевиками. Але кому ж він про неї розповідав? Хто міг про це знати?.. Ковбик марно ламав собі голову: «Здається ж, нікому… Але звідки про це стало відомо Нещадимові
і Чадюку, а тепер — Благоуханному?» У роті було гірко. Хотілося чогось кислого і хмільного…
А Благоуханний тим часом, залишивши кабінет Ковбика, опустився на перший поверх і, як кажуть фінансисти, не відходячи від каси, завернув до фіндіпошівського буфету. Взяв у Карапєт-старшої пляшку горілки і запевнив буфетницю, що це на трьох.
— А воно мені нада знать і вообще, — відповіла вона. — Хоч на трьох, хоч самі випийте у три прийома.
Мені аби гроші і харчі хороші…
Благоуханний витяг гроші, розплатився і піймав себе на думці, що за останніх три роки він вперше виймає гроші на випивку із своєї кишені.
РОЗДІЛ XIX,
Того зимового вечора, після кафе «Хрещатий яр», Сідалковський так і не повернувся додому. Хотів по телефону попередити Айстру, щоб не чекала, але телефон мовчав.
Сідалковського це здивувало й насторожило, навіть на душі стало тривожно, чого ніколи раніше з ним не бувало.
«Інтуїція пробудилася, — подумав він словами Ковбика. — Інтуїція — не Айстра, вона ніколи не зраджує… Що ж, наздожену оцю пихату розумницю, вдома все одно робити нічого, а якщо почне набивати собі ціну — наб'ю їй пику… Ну-ну! — знову проклюнулося у ньому Ковбикове. — Це щось на вас, Сідалковський, не схоже… Та то я так, для красного слівця», — виправдався він.
Тася-Рая, що спочатку зробила вигляд, ніби хоче загубитися у вечірньому натовпі, несподівано зупинилася перед станцією метро, дочекалась Сідалковського, відверто і дещо нахабнувато сказала:
— Що ж ви так, мій лицарю: спочатку позалицялися, тоді споїли дівчину коньяком, який аж тепер її розібрав, і цілком по-сучасному залишили… А де ж фінал? Хто мене сьогодні проведе додому?
— Люба моя, фінал завжди попереду, але наскільки я зрозумів, вам до вподоби тільки генії і супергенії. Я ж всього лиш талант…
— Що ж, я не горда, сьогодні опущусь до рівня звичайнісінького таланту… Я трохи переграла, — примирливо мовила вона. — Гадала, що ти справжній ловелас, а ти борщагівський хлопчик у модному кожушку…
Сідалковського пересмикнуло. Він ледь не випалив усе, що думав про неї. А вона спокійнісінько продовжувала:
— Я тільки гостра на язик, коли розкручусь. Насправді ж м'яка…
— Я бачу. Як дві подушки на попа, — кольнув за «борщагівського хлопчика» Сідалковський.
— Ти не хочеш мені поступитися у дотепах… Пробач, але мене не дошкулиш нічим. Навіть тоді, коли скажеш: «Звичайно, через таку товщу сала…» Я товста, але, запам'ятай, фігуриста. Тобі, бачу, кокетування ні до чого. Ти вже й язика проковтнув. Чи тобі подобається відкритий текст? Що ж, буду з тобою відверта: я теж не з Києва… Я з Броварів. Досить мені це сказати, як ти зараз знайдеш добру сотню причин, аби тільки не проводжати мене додому. Скажеш, я помилилась?
— Люба моя дівчино зі спареним ім'ям, як прожектор з гарматою. Хочете відвертість на відвертість?
— А чого ж!
— Варто мені уявити милі ямочки під вашими пухленькими колінцями — і ваш сучасний лицар, маючи в кишені грошей в один лише бік, готовий поїхати не те що в Бровари — до чорта в зуби! — Сідалковський зумисне грубив, аби вона лиш пирснула і пішла геть.
— Спасибі за комплімент. Таких мені ще ніхто не казав. У тебе й справді багата уява.
— Це не комплімент….
— Але й не образа. Ти мені сподобався, Єв-гра-фе! Ловлю тебе на слові, лови таксі…
Крити було нічим.
І ось Сідалковський у цій заміській дачі чи особняку. Але зовсім не в Броварах, а на одному із пагорбів Печерська. Великі, а головне — високі й екзотично умебльовані кімнати чимось нагадували йому одеські квартири капітанів і штурманів торговельного флоту: засушені краби, черепашки, карнавальні маски Центральної Африки, якорі-термометри, яхти-термометри, мініатюрні фрегати, вітрильники, шхуни, веселкові папуги, канарки, фікуси, пальми, позолочені японсько-індійські, а може, індонезійські віяла, рогожки — все Ще підказувало Євграфові, що він в гостях у донечки якогось бувалого моряка.
Сідалковський сидів біля шикарного фігурного трюмо, натягнувши на себе закордонну піжаму, яка, хоч і не на нього шита, личила йому. Він не спускав очей сам із себе, чистив пилочкою нігті і, м'яко похитуючись у м'якому шкіряному фотелі, думав про загадкову особу, яка тепер дзенькотіла на кухні посудом, як перед цим язиком, і наспівувала веселу морську пісеньку.
— Пахне кавою, — сказав Сідалковський своєму відображенню в дзеркалі,— і, боюсь, натуральною. У прямому й переносному розумінні.
— Як ми тут влаштувались? — зазирнула в кімнату Тася-Рая і почала роздягатися з таким розрахунком, Щоб Сідалковський не спускав очей з трюмо, хоч кокетливо зауважила: — Сподіваюсь, ми не дуже лупаємо очима на знайому незнайомку?..
— Чесно кажучи, не дуже, — не спускаючи очей з Цієї загадкової артистки, нахабнувато збрехав Сідалковський.