— Що ви, Антоніє! Все залежить від вас.
— Не від мене — від тебе, Євграфе…
— Не перебивайте мене, Антоніє,— продовжував він, до неї, як і до всіх, звертаючись на «ви». — А то я, як каже Ховрашкевич, загублю нитку — нитку Аріадни — і заплутаюсь у лабіринті своїх думок. Я знаю, що ви не любите мене. Та й мені цього не треба. Але не полишайте мене так швидко. Не встигли знайти — і вже загубити? Я цього не переживу. Я хочу любити вас, ось у чому моє щастя! — грав сам себе Сідалковський.
— Євграфе, любий мій!
— Не треба слів! Не треба пафосу. Справжнє кохання — це не гра в слова. Це мовчання…
— Але я жінка, я мовчати не можу. Я тебе люблю, люблю, Сідалковський…
— О небо! Я не закликав ніколи тебе в свідки, — Сідалковський згадав Тамару, — але цього разу закликаю… Небо, будь мені свідком! Антоніє, повторіть ще раз цю красиву фразу… — як на сцені, фальшиво й награно, говорив він і дивувався: «Невже вона не розуміє, що я граюсь у кохання? Що вона набридла мені? Невже їй нічого не підказують інтонації в моєму голосі?»
— Я люблю тебе, Сідалковський! Тебе — і більше нікого!
— А Хлівнюка?
— Я не люблю його. Я ненавиджу!
— Але ви ж вийшли за нього заміж! До речі, ще молодою! Вас же ніхто не примушував?
— Я одружилася з ним… Бо… Ну, як тобі сказати… Я була красива…
— Є красива, — перебив її Сідалковський. — У цьому маю можливість ще переконатися і я через якихось десять років…
— Не кидай мене, Сідалковський! — раптом сказала вона. — Позалицяйся до мене. Я ще так хочу почувати себе жінкою… Жінкою, за якою ще сохнуть, зітхають і навіть фальшивлять, кажучи ось такі гарні слова, які тільки ти вмієш казати…
Сідалковському здалося, що на нього вилили добру каструлю окропу. Він ще щось їй говорив, виправдовуючись, але вона, не слухаючи, вела далі:
— Я не мала можливості перебирати женихами…
— Ви жили на безлюдному острові?
— Я жила, як в облозі. Мене Хлівнюк переслідував на кожному кроці. Він мені не давав проходу. Він мене зустрічав, він мене перепиняв, він не спускав з мене очей. Ти уявляєш?! Я виходила з дому, він стояв біля воріт. Я заходила в кафе, він сідав поруч. Я йшла в кіно, він умощувався збоку чи позаду мене. Я дивилася на кіноекран, а відчувала, що він дивиться на мене. Він мене взяв облогою…
— Я розумію, — посміхнувся Сідалковський. — Жінка — це не фортеця і таких довгих виснажливих облог, як правило, не витримує… Але ви ж не для нього, Антоніє…
— Я люблю тебе, Сідалковський. Люблю і готова на все, як жінка, що по-справжньому кохає. Не так, як ти, Сідалковський.
— Що саме не так, як я? — попросив уточнити він.
— Люблю тебе і не знаю за що. Але готова на все…
— Повторіть ще раз цю фразу… Я хочу її запам'ятати на все життя.
— Я люблю тебе…
Сідалковський затулив її рота поцілунком.
— Так ніхто не кохав, — нарешті видихнув Сідалковський сосюринський рядок і глянув у небо.
Місяць уперся рогами в білу, пухнасту, як перина, хмаринку, загадково посміхаючись у свої вуса, поплив у срібно-голубому сяєві неба…
До свого будинку він добрів перед самісіньким світанком. Лінуючись виймати ключі з кишені, натис задубілими пальцями на кнопку електродзвінка. Він мелодійно захурчав, а тоді вибив позивні «Знову цвітуть каштани…» і замовк. По той бік дверей — жодного звуку. Знову щосили натис на електродзвінок. Диван злегка заскрипів. Подумав з неприязню: «Повернулася трохи раніше від мене. Це ж і її якийсь музикант, — Сідалковський усіх Айстриних залицяльників називав «музикантами», — обіймав, пестив». Він на мить уявив собі знайому картину, свідком якої він хоч і не був, але неодноразово був її учасником. У серце щось кольнуло.
«Вона тобі що — дружина? — прокинувся у ньому двійник. — Твоє яке діло?»
«А ти спи! — огризнувся Євграф. — Мораліст».
«Мене тільки одне дивує: як може в одній особі водночас жити ловелас і однолюб? Для чого тобі стільки дівок, молодиць? Ти ж казав, що весь у пошуках своєї Атлантиди».
«Я поки що шукаю ключі й не знаю, де вони запропастилися».
Двійник продовжував: «Знайшов Ядвігу і мар'яж де резон, як ти кажеш. То поспіши, поки вона ще тебе не розкусила й не передумала. Ти ж саме такої голубої квітки хотів? А тепер стоїш під дверима і робиш творчу розкладку: якби носик Тасі, вушка та ніжки Айстри, губки Еліани, темперамент Ії, то з Ядвіги вийшов би твій ідеал! Матимеш ти носик… А Ядвіга й так непогана. Єдиний недолік — не закривається повністю ротик. Але це ж тепер модно… А так вона розумна, дотепна…»
«Нічого дивного, — відповів йому Сідалковський. Більше трьох тижнів спілкується зі мною. Це більше, ніж будь-які тримісячні енциклопедичні курси».
«Ах, ах, ах, — промовив двійник голосом дяді Філі.— А ти все шукаєш ключів, яких нема…»
«Точно нема. Чортова дівка й ключі разом з грішми забрала. Для чого їй ті ключі?» — він зозла ударив черевиком по дверях.
Двері відчинилися, але — кількома поверхами вище. Хтось спускався східцями і так дрібно й чітко вистукував каблуками — цок-цок-цок, що Сідалковському здалося, ніби то з'їжджають униз коником, підкованим срібними підківками.
Донизу опускалося чарівне дівча із бронзовими шпорами на червоних чобітках.
— Бон суар, мадам! — посміхнувся червоним чобіткам зі шпорами Сідалковський.
— Але вже ранок, — похитали білявою зачіскою червоні чобітки зі шпорами.
«Розбирається», — подумав Сідалковський. Але як буде «доброго ранку» по-французьки, він не знав.
— Невже? — здивувався. — Я тільки-но прийшов додому…
— Так рано? — червоні чобітки зі шпорами пробігли повз нього.
— А чому ви так пізно?
Червоні чобітки зі шпорами зупинилися при виході із під'їзду, показали йому рожевого язичка і оксамитовим голосом мовили:
— Багато знатимеш — швидко зносишся… Хи-хи! — І вітер зачинив за червоними чобітками зі шпорами двері, сипнув пригорщу снігу в під'їзд.
«Я б їй залюбки залишив свій номер телефону і домашню адресу, — подумав Сідалковський, — аби тільки такі ніжки не піднімалися вище у моєму під'їзді. До мене значно простіше: тільки зайшов — одразу наліво…»
— А ключів нема! — сказав він уголос.
Ще раз підійшов до дверей і зозла натиснув на них плечима. Двері скрипнули й відчинилися. Айстра лежала на дивані і, широко розплющивши очі, дивилась на нього:
— Ти, граф?!
— Ні! Цього разу мій двійник.
— Я тебе цілу ніч чекала!
— Чому ти не відчиняла?
— Боялась, що це якась твоя дівка прийшла. А в тебе ж є ключі…
— Є, але я так замерз, що тільки до електродзвінка міг дотягнутися…
Нашвидкуруч роздягся і приліг поруч Айстри. Та, як кізочка, зіскочила з дивана.
— Ти куди? — запитав, розплющивши очі.
— Я збиратимусь, граф!
— Так рано? — щось кольнуло його в серце. — Кому рано, а кому вже й пізно…
— Що за ноти композитора-невдахи?
— Міг би хоч зателефонувати?!
— Я телефонував, — він, підвівшись на лікті, дивився на неї. Айстра стояла в голубенькому шовковому костюмчику, що так звабливо облягав її гарне дівоче тіло і збуджував навіть утомленого Сідалковського. — Айстро, йди до мене… Я замерз…
— Ні, граф. Нам не судилося бути разом.
— Що ти таке кажеш?
Вона мовчки пакувала валізу. Тоді вийшла на кухню, там переодяглась і кинула поверх своїх речей голубенький нічний костюмчик, який так подобався Сідалковському…
Потім підійшла до ліжка, мабуть, хотіла попрощатися, але він раптом обхопив її обома руками й притяг до себе.
— Не будь егоїсткою, Айстро! Коли ти холодна приїхала з Шпіцбергену, я віддав тобі все тепло, — ляпнув він те, чого не хотів казати.
— По-моєму, ти вже перегрівся. Аж замерз…
— Мені тепло тільки з тобою, Айстро… — мовив він їй на вушко і ніжно пригорнув до себе.
Пахло парним молоком, теплом зігрітої постелі й запахами відкритої дівочої валізи, де, як у студентських гуртожитках, завжди жили пахощі парфумів, лаків, кремів і пудр.