— То я прошу мене не перебивати, я хочу закінчити свою думку, бо потім знову скажете, що Ховрашкевич багато говорить… Так от, я й кажу, що шапка — то в історичному ключі…
— Ракурсі,— уточнив Хлівнюк.
— Можна й у ракурсі. Хоч слово «ракурс» більше підходить до фотосправи, але я не заперечую. Можна і в ракурсі… Так що я хочу сказати? То мені так думається… Звичайно, це моя суто суб'єктивна думка, з нею можна не погодитися, але вона поставлена на фундамент, так би мовити, життєвих спостережень… Мені думається, що шапка, не тільки шапка, а в історичному її розрізі, так сказать… Ну, згадайте хоч би шапку Івана Грозного, шапку того ж Мономаха або знамениті боярські шапки…
— Ховрашкевич, що ви хочете? Скажіть, ради бога, і сядьте!
— Та я вже кінчаю. Я хочу сказати, що шапка міняла не тільки зовнішність людини, її ходу, а й, коли хочете, психологію…. І саме в зв'язку з цим у мене виникла така ідея…
При слові «ідея» у Ковбика на обличчі з'явився такий вираз, ніби він щойно сів на старезного їжака чи проковтнув замість монпасьє (він його любив з дитинства) сиру десятиногу лангусту.
— …І тому ми, фіндіпошівці, підемо далі,— закотивши від задоволення очі під лоба, продовжував Ховрашкевич. — Підемо далі, тобто назад. Від їжака до кролика… Бо тільки в кролика…
Ковбик заціпенів од жаху: тепер йому здавалось, що він уже сидить одразу на кількох старих їжаках, яких перед цим ще хтось опустив у мурашник.
— Ховрашкевич! — раптом вигукнув він. — Зупиніться! Нікуди ми більше не підемо. Досить мені оцього балагана, ваших шепеонів та ідей!.. Читайте, Масік, — звелів Панчішці Стратон Стратонович. — Швидше читайте! Бо воно знову рота розв'яже…
— У мене, — зарожевів Панчішка, неохоче підводячись, — лише кілька питань.
— Поки Ховрашкевич базікав, написали?
— Написав я, звичайно, тільки-но, але довго їх у собі виношував…
— Ну-ну! І що ж ви виносили?.. Розродіться!
— Чи можете ви по шапці визначити інтелект клієнта, його життєвий рівень, спритність, захоплення?
— А чого, як з-під шафи, то й непогано! — запалив цигарку Стратон Стратонович.
— Чи може вплинути шапка на кар'єру? Чи носите ви шапку за пазухою, де і коли саме? Чи горить на вас шапка? Як шапка впливає на вашу зачіску: зберігає її чи псує?
— Це треба спитати Сідалковського!
— Я відчуваю, Стратоне Стратоновичу, що наше з вами розлучення буде без сліз і обіймів…
— Ну для чого ж такі крайнощі? Я найбільше звертаюсь до вас, бо ви чи не єдиний тут не позбавлений почуття гумору. А це переконався, що й у вас його кіт наплакав. А чим порадує нас Кирило Гаврилович?
— Дозвольте доповісти! — підхопився з місця Кнюх.
— Доповідайте, доповідайте.
— Які ознаки ви б хотіли носити на шапці?
— І все?
— Ні, ще є у мене одне питання! Таким чином.
— Я про перше запитую: що ви маєте на увазі під словом «ознаки» — квіточки, стрічки, аксельбанти, кокарду, морського краба?
— Дозвольте подумати і потім доповісти.
— Яке у вас друге запитання?
— Перед ким ви швидше схилите голову: перед шапкою чи папахою?
— Не перед «ким», а перед «чим».
— Дозвольте і над цим подумати! Таким чином…
— А думати взагалі нікому не забороняється.
— Зрозумів, Стратоне Стратоновичу, дозвольте сісти?
— Вам дозволяю. А решта може розійтись, — сказав Стратон Стратонович. — Але не далі фіндіпошівського двору, — кинув він у вельветову спину Сідалковського. — Ви мені, Євграфе, будете потрібні… Для вас у мене новина, і я б не сказав, що дуже радісна…
РОЗДІЛ XXI,
Сідалковський лежав стилем «брас» — одна подушка під головою, друга — під ногами і, здається, нізащо не сказав би, що завтрашній день існує для того, щоб виправляти сьогоднішні помилки. А їх у нього було більше, ніж він уявляв.
Він лежав, а голова його розламувалася, як у Ковбика на другий день після перепою. «Пора переходити на режим економії,— радив сам собі Сідалковський. — Не стільки у мене тієї енергії й краси, щоб так не по-хазяйськи їх розтринькувати». Час в'язання життєвих вузлів настав. Життя вимагало темпів і скорочень. Але куди йти? І що означає оця записка Айстри, яку він, прокинувшись, знайшов поруч себе? «Граф! Прощай! Не шукай мене і не проклинай. В усьому винна я. Йду назавжди від тебе. Прийшло каяття! Але вже пізно… Айстра!»
— Що за чортівня? — він читав записку вдруге, втретє.— Що все це означає? «Йду назавжди»? А чому це «в усьому винна я»? У чому винна?
Він довго дивився в стелю. «Заплутався. Зовсім заплутався. Для чого мені ці дівки? Та ще й стільки? Від них самі лише нещастя. Але Айстра… Тільки її я любив!..»
«Ти любиш усіх, кого втрачаєш», — раптом пролунав чийсь голос. Це був голос його двійника.
«Але Айстру я любив по-справжньому…»
«По-справжньому ти нікого не любив!»
Він тупо дивився в подушку, де ще кілька днів тому лежала красива Айстрина голівка. «Коли вона пішла? Вранці? Вночі? Увечері?» Пам'ятав тільки: чогось вона плакала останні дні.
— Ви плачете, люба? — питав Сідалковський так, ніби очам не вірив і хотів доторкнутися до її зрошених щічок. — Ви плачете від горя чи від щастя?
— Від щастя, граф! Від щастя, — казала вона, а сльози самі лилися ручаями… — Пробач мені за все… Я сама цього не знала… А, може, й ти в цьому винен… Не питай мене ні про що… Хай нас час розсудить…
Це говорила вона, здається, останньої ночі. А вранці? Уранці він знайшов лише записку від неї й ключі. Сідалковському стало моторошно. А він ще блазнював тоді:
— Вважай, що і я щасливий! Бо ніщо так не приємне чоловікам-егоїстам, як відчувати, що хтось щасливий від них. Жаль, що цю мить не відзначають урочистими актами і врученням медалей чи інших нагород…
Айстра повернулась до стінки:
— Я хочу сьогодні побути сама. Наодинці з собою… Це його насторожило. Та ще слова Ковбика: «Ви мені,
Євграф, будете потрібні… Для вас у мене новина, і я б не сказав, що дуже радісна…» Через годину Ковбик поїхав, — його кудись несподівано викликали, — і не повернувся до кінця дня.
Сідалковський встав з ліжка, потягнувся на весь свій зріст — і раптом побачив на столі другу в'язанку ключів і ще якийсь папірець під ними. «Ключі залишила Айстра», — здогадався він.
Підійшов до столу. Велике і жирне слово «ПОВІСТКА» одразу впало в око.
— Повістка на суд?! Який суд?
Сідалковський машинально витяг з бару пляшку коньяку, розкоркував її і ковтнув прямо з горлечка.
«Тебе позиває Ія», — підказав йому двійник.
«Це вже не цікаво, — відповів йому Сідалковський. — І не смішно. Бо навіть коли найдотепніший анекдот повторюють двічі…»
«А тобі й справді не смішно».
«Бермудський трикутник, — похитав головою він. — Айстра, повістка, Ковбик! Що ж робити? Куди йти? Може, хоч ти підкажеш? — звернувся він до свого відображення в дзеркалі, добряче-таки пом'ятого. — Киваєш головою? Може, спрямувати свої лаковані черевики, у яких взимку таки достобіса холодно, до Веніаміна Олександровича Жереха?»
«А що він скаже? Не з цього ви починаєте, Сідалковський! Шлях на гору не встигне простягтися, як обірветься. Негайно одружитися. Негайно!» — підказав йому раптом двійник.
«Ти маєш рацію, — погодився з ним Сідалковський. — Це чи не єдиний вихід: у темпі одружитися. У темпі — і гайда у весільну подорож. По Європі. Поїхати у Варшаву, Париж, Лондон, — говорив, як диктував сам собі.— Які там ще міста тобі подобаються? — питав себе, ніби скрізь уже побував, а це збирався влаштувати повторну подорож. — Рим, Ліссабон, Мадрід, Копенгаген, Ліверпуль?..»
— Податися до Ядвіги Капітульської? Запропонувати їй руку й залишки свого серця? — уже вголос запитав свого двійника Сідалковський.