Цей варіант йому найбільше підходив. «Але чи можна це зробити буквально за кілька днів? Тих кілька днів, на які ще дає право судова повістка? Врешті-решт можна на перший виклик і не з'явитися, — заспокоював він себе. — А там хай викликають. Цікавляться, де Сідалковський? Він у Копенгагені!.. Де Сідалковський? Він у Ліверпулі! Де Сідалковський? Він у Стокгольмі,— розмріявся Євграф. — А хто б це їм так відповідав? Звичайно, Грак. Я б йому з кожного міста надсилав листівочку: «Ми зараз відпочиваємо в «Нотр-Дамі»… «Сьогодні поселилися в «Констанції»… «Учора прибули до «Континенталю»… «Рів'єра» нас розчарувала. Але це тут найкращий ресторан. Берег моря, пляжі. Море іноземців — і всі у шортах, з фотоапаратами. Але в Монако нічогісінько не можна фотографувати. Забороняють власники казино…»
Він послинив двома пальцями брови, вирівняв їх, викладаючи, на його погляд, у найкращу форму і набрав номер телефону Ядвіги Капітульської.
— А я про вас, Євграфе, нині чомусь цілий ранок думала, — весело відгукнулася вона. — Ви мені навіть приснилися так цікаво. Якщо маєте час — приїжджайте. Хочу вам дещо сказати. У мене для вас є пропозиція. Можливо, це вас втішить… Маю нині вільний день, і якщо ви теж його маєте, то ми матимемо разом з вами два… Я готова з вами куди завгодно, граф! Можна мені так вас називати?
— Ми вже домовилися про це, Ядзю! Вам можна. Тільки вам, — дозволив він і згадав, що так його завжди називала лише Айстра.
Капітульська, здається, ще ніколи не була такою говіркою. Сідалковський поклав трубку і ще раз підняв її, щоб зателефонувати у «Фіндіпош». Відгукнувся Грак.
— Радий вас вітати, Деміург, як каже Стратон Стратонович, у рідних пенатах! Я особисто гадаю, що твердий фіндіпошівський стілець вам тепер більше до вподоби, ніж оббиті м'яким дерматином нари…
— Я зараз покладу трубку, доктор, — загрозливо мовив Грак.
— Ще рано, Аякс. Слухайте мене уважно і спробуйте запам'ятати перші літери кожного слова: Г-ордий, Р-озумний, А-ктивний, К-олективний, Є-диний, В-ели-кий, М-удрий, Е-кономний, Н-езамінний. Усе, Євмене Миколайовичу. Вловили суть? Ні. А це ж не що інше, як моя характеристика на вас для міліції. І ви після цього збираєтеся кидати трубку? І це тоді, коли з вами говорить сам Сідалковський — колишній референт «Фіндіпошу»? Чи не рано, Грак, ви зазналися?
— Що ти хочеш, доктор? Кажи, бо мені тут Стратон Стратонович задав роботку…
— Передайте йому, що мене сьогодні не буде. Ви помітили? Я лаконічний, як телеграфний переказ. У мене кущове, хоч ще й зима, засідання голів місцевкомів!
Сідалковський крутнувся на одній нозі і безтурботно заспівав:
Зав'язавши краватку, підійшов до вікна. З-за хмар виглянуло вже не по-зимовому яскраве сонце і покотилося вгору по карнизу сусіднього сімнадцятиповерхового будинку. Піднімалося повільно, начебто його хтось невидимий на мотузці підтягував дедалі вище й вище…
Сідалковський накинув на плечі свій голландський кожушок, ще раз набрав номер і гукнув:
— Ядзю, мила, лечу! Жду біля Золотих воріт.
Капітульська також була вдягнена у кожушок, але квітчастий. На ній усе було квітчасте: і хустка, й спідничка, й рукавички, і навіть червоні чобітки з жовтими квіточками. «Як на сцені,— подумав він. — Тепер і зовсім на полячку не схожа. Типова українська молодичка кінця XVIII — початку XIX століття».
— Що є у нас нині? — якось незрозуміло розпочала вона.
Сідалковському нічого не залишалося, як, не знімаючи квітчастої рукавички, відгорнути її трішечки і поцілувати в тоненьку, з синіми прожилками ручку.
— З чого почнемо: зі сну, з пропозиції?
— Ви є діловий чоловік, граф. Бізнесмен!
— О, тільки не це! Я є романтик, — у тон їй сказав Сідалковський.
— То є чудово! Я правильно говорю українською мовою?
— Краще, ніж я, — посміхнувся Сідалковський. — А почнемо ми ні з першого, ні з другого: а одразу перейдемо на десерт. Я пропоную розпочати з кави.
— То є чудово! — повторила вона.
Сідалковський узяв її під руку і повів у перше-ліпше кафе. Вони сіли за вільний столик у трохи затемненому куточку. В кафе було порожньо, лише один чоловік, гладкий і мокрий від кількох випитих чашок кави з молоком, доїдав листкові язички, які дуже любив і Сідалковський. Вони цілою купою лежали на тарілочці, кожен ніби чекав своєї черги, але гладкий чоловік, схожий на Оноре де Бальзака, чомусь брав їх спіднизу, спочатку перекушував навпіл, а тоді вже повільно жував, не спускаючи своїх чорненьких і напрочуд круглих очок, що їх заливав піт, із Сідалковського та Капітульської.
Його безцеремонне розглядання молодят свідчило про те, що, з'ївши всі язички, він обов'язково підійде до них і спитає: «Молоді люди, а ви мені не скажете, де я вас бачив?»
— Слухаю вас! — підійшла до них щупла чорнява дівчинка у розшитих фартушку й кофтині.
— По п'ятдесят грамів коньяку, ласкаво прошу вас, — почала Ядвіга. — І дві кави.
— Чорну чи з молоком? — перепитала офіціантка.
— Чорну, одну без цукру.
— А це вже ваша справа. Ми продаємо з цукром. А ви хочете — кидайте його в каву, хочете — кладіть собі до кишені,— не зовсім ввічливо відповіла та й пішла геть.
Капітульська знизала плечима.
— Не беріть близько до серця, Ядзю. Коли б то був офіціант, як у Європі, я б його викликав заради вас на дуель. — Сідалковський поклав свою руку на її. Точнісінько так, як вона це робила кілька днів з його рукою.
— Мерсі, граф! — посміхнулася вона. — А на чому б ви стрілилися?
— Я віддаю перевагу рапірі та гаубиці стосімдесятишестиміліметрового калібру… Але ви, здається, збиралися розповісти мені свій сон.
— Так, але вгадайте, граф, що мені снилось? — вона цнотливо зашарілась.
Сідалковський поморщився. «Невже й цій приснилося, що у неї дитина від мене? Побожеволіли жінки У вік такого високого рівня науки, техніки й цивілізації…»
— Невже?..
— Що «невже»? Сміливіше можете?
— Приснилося, що від вас у мене дитина… Вибачте, у вас від мене дитина? — зовсім розгубився Сідалковський. «Чортові дівки! Що вони вночі роблять? Тільки сни дивляться, до того ж однакові».
— Ні, мій коханий! Мені снилося, що я виходжу за тебе заміж… Ти не уявляєш, як мені було добре з тобою! Я хотіла, щоб ти завжди був зі мною і щоб жодна жінка, ні на Україні, ні в Польщі, не викрала тебе у мене… Потім я прокинулась. Був ще ранній ранок. Я заплющила очі. Чекала, що сон до мене прийде знову… Але він не приходив. І я поклала собі сьогодні ж побачити тебе… Якби не побачила… Я подумала, що більше не зустріну тебе ніколи… Адже я незабаром виїжджаю до Варшави, у мене закінчується практика…
— І куди ж після цього?
— Мені запропоновано гарну роботу в одному варшавському часописі. По-вашому також часопис?
Сідалковський не встиг відповісти. Підійшла офіціантка.
— За сон в руку, — підняв чарочку Сідалковський.
— За сон, мій коханий, — прошепотіла вона.
Сідалковському не дуже подобалося оте «мій коханий», але він удав, що справді щасливий. Втім, якщо бути до кінця відвертим, то він почувався краще. Особливо йому припало до вподоби оте: «Незабаром виїжджаю до Варшави…» Невже не можна удвох? Якщо в темпі оформити шлюб… А може, ліпше там?..
— Пам'ятаєте, Ядзю, — Сідалковський і другу руку поклав на її плече, — я обіцяв вам розповісти про свою обітницю? Обітницю дитинства…
— О, так, так!
— Колись, ще в дитинстві, я дав собі слово ніколи не одружуватися на Євдокії, по-простому — Явдосі. Чи це моя природжена естетичність того вимагала, чи набута в Одесі культура — не знаю. Як би там не було, але я таке слово дав собі: не одружусь, і все…
Капітульська сиділа, ніби хтось посипав її штучним інеєм.
— Що з вами, Ядзю? Вам погано?
— Ні-ні,— вона взяла себе в руки. Сідалковський тим часом, нічого не помічаючи, продовжував:
— Та коли я зустрів вас і дізнався, що ваше ім'я Ядвіга…
Капітульська підвелась.