Ядвіга зупинила авто серед засніжених луків Кончі-Заспи. Навкруги було тихо і біло-біло, аж очі сліпило. Жодної живої душі. Тільки автомобіль, сніги — і вони.
— Моя маленька польська француженка, — пригорнувши її до себе, шепотів їй на вушко, натякаючи на її напіврозкритий ротик, що ніколи не закривався, і ледь помітне грасирування під час вимови слів з літерою «р».
З-під її чорних і великих вій двома блакитними метеликами випурхнула вдячно-ніжно блакитноока просинь.
— Мій коханий, — обвила його шию руками Ядзя.
Він зняв її руки з пліч і почав гаряче, ніби зігріваючи, обціловувати їх.
— Поцілуйте мене, Сідалковський, — попросила вона.
Це прохання він чув чи не найчастіше в своєму житті. Рожевим спогадом промайнули картинки, які ще не встигли вивітритися з пам'яті.
Айстра… Тільки її він, здається, любив по-справжньому, хоч і не міг пов'язати з нею свою долю: мав занадто вразливу натуру, аби підбирати недоїдки зі столу шпіцбергенського «музиканта». Євграфові й зараз не вірилося, що Айстра пішла від нього. Щовечора, повертаючись додому, він в уяві допомагав їй роздягатись. «Школярочку» він чомусь любив у чобітках. Айстра це знала і ніколи не поспішала їх знімати, аж поки не приходив Євграф. А, може, справа зовсім не в чобітках, які він умів знімати з особливим шиком. «Я до ваших послуг», — завжди говорив він одне й те ж і опускався перед нею на коліна. Це, очевидно, теж подобалося Айстрі, бо вона щиро заливалася сміхом і питала Сідалковського: «Ти, граф, напевно, виріс у місті і ніколи не бачив чобіток? У ті ж далекі часи у них ходили тільки в селі… У місті вони згодом стали модними… Ну хто ж так знімає чобітки? — удавано докоряла вона. — Для чого ти закачуєш халявки, коли треба брати за підбори?..» — «Вік учись, а зняти чобітки з жінки не завжди вдається…»
— Сідалковський, поцілуйте мене!
«Раніше справа, а потім задоволення», — згадав він цитату Ковбика.
— Але ви ж мені ще нічого не сказали…
— Хіба в таких випадках щось кажуть, мій коханий? Поцілуйте мене, Сідалковський, і я вам відповім!
Він пригорнув її майстерно і почав виціловувати.
— Так, так, мій коханий, так, — у паузах між поцілунками відповідала вона. — Так… Так… Так…
РОЗДІЛ XXII,
— «Фіндіпош» в овечій шапці! — лайнувся по-новому Стратон Стратонович і сів у своє зручне, на домашній подушечці, крісло.
Ще вчора, здавалося, Стратон Стратонович помітно здав: осунувся, постарів і почав скидатися, за висловом Сідалковського, на старий буйок, що несподівано дав тріщину і набрав води. Орієнтуватися було важко, але надії утриматися на поверхні, очевидно, не мав. Принаймні залишки його самовпевненості свідчили про це. А несподівані рвучкі шквали та вітри пліток, анонімок і небажаних розмов у коридорах «Фіндіпошу» (на зразок: «Цього разу Ковбику таки дадуть по шапці» чи «Нарешті Стратону Стратоновичу сплетуть личаки») кидали його, як буйок без якоря, то в один бік, то в другий…
Ковбик продовжував розробляти генеральний план по ліквідації претендентів на папаху. Для цього йому вкрай потрібні були компрометуючі дані на кожного з них.
Побачення Кнюху Ковбик призначив рано-вранці, до початку робочого дня, аби свідків менше. Кирило Гаврилович сидів навпроти нього і пік раків. Чого завгодно чекав він од Стратона Стратоновича, але того, що той знає про Кнюхове захоплення, навіть припустити не міг.
Це так приголомшило його, що він знов почав заїкатися.
— Я не знав ще, яку мету ви переслідуєте, Кириле Гавриловичу, зібравши таке багатство, але ваша скриня мені сьогодні потрібна, як каже кухар у день приїзду гостей, до зарізу.
— Х-х-х-то-оо-о ва-а-а-м ска-ска-зав?
— Скриньчина відчиняється просто, як любить висловлюватись Сідалковський. Мене на такі роздуми навіяло оте оголошення, що його вивісили фіндіпошівці після вашого повернення з лікарні. А потім я уточнив, чи це правда, що ви лазите по чужих столах. Підтвердили всі, як один. А по-третє, мені про вашу скриню сказав той, хто у вас удома бував.
— А-а-а-л-е-е у ме-е-е-не-е уд-д-до-ма не бу-бу-бу-ва-є н-н-ні-хто. Дост-те-мен-но-о з-з-з-наю!
— Тепер не буває. Але ж бував? Я навіть скажу, хто саме, і цим повідомленням можу збагатити вашу скриню, але за умови: я повинен її бачити зараз, ось тут, у цьому кабінеті.
— А-а-а-ле-е це-е-е н-не-мож-ливо-о… Вона-а при-ва-ва-ре-на! Таким чи-чи-ном!
— До чого приварена?
— До-до під-ло-ги-ги…
— Не напускайте туману. Вона у вас умонтована в підлогу. Це мені теж достеменно відомо. Вас лякають мої особисті дані? Ви їх можете вийняти. Свої дані я не гірше за вас знаю. Мене цікавлять дані про інших… Отих, що сьогодні так активно заворушилися: мовляв, Ковбику час на пенсію… А хто ж на його місце? Оце мене в першу чергу й цікавить! Я з вами, Кириле Гавриловичу, відвертий, як бачите. До речі, ви хоч поцікавилися, за що вам та премія перепала? Вам і Мамуні?
— Ніяк ні!
— «Ніяк ні»… — передражнив Ковбик. — За службу! А ви тут комедію ламаєте! А мені ці дані потрібні, я вже вам казав, до зарізу.
— На всіх?
— На всіх тих, хто претендує на мою папаху, — заводився, як важкий двигун, Стратон Стратонович.
Кнюх від переляку перестав навіть заїкатися і замовк взагалі. Ковбик розцінив це як відмову Кнюха, а тому витяг на світло свій останній козир. З досвіду він знав, що у кожної людини є своє слабке місце. Головне — встановити його точно. Один усе життя мріє «вибитися в люди», інший — зажити слави, нічого не зробивши для цього, третій — обійняти солідну посаду, четвертий — жінку-красуню, п'ятий — знайти таку роботу, аби одержувати гроші, але нічого не робити. До п'ятої категорії Кнюх не міг належати, бо вже мав таку роботу. Але в нього таки було по-справжньому вразливе місце, і Ковбик, звісно, про це знав. Та й не тільки Ковбик — усі фіндіпошівці.
— Як у вас із серцем, Кнюх? — дещо безтактно поцікавився Стратон Стратонович.
Той у відповідь лише ствердно кивнув головою.
— Нормально. Так я вас зрозумів? Тоді міцніше вхопіться за стілець. З виразу вашого обличчя бачу, ви дещо вловлюєте… Зроблю відступ. Ви кажете, що люди, які не мають ніяких захоплень, — неповноцінні люди. У вас, Кириле Гавриловичу, тепер аж два захоплення. Може, є й більше, я ж знаю лише про два: лазити по чужих столах і по чужих жінках. Обидва захоплення межують з певним ризиком, бо в тому і в тому випадку можуть натовкти мармизу… Так от, у вас два захоплення, але я не можу сказати… Ну як тут делікатніше висловитися? Ну, що ота формула: «людина без захоплення— неповноцінна людина» відповідає дійсності…