Кирило Гаврилович то синів, то рожевів, як Панчішка, то ставав зеленкувато-сірим.
— Ваші кольори, звичайно, не від совісті — від страху. Вас і досі цікавить, куди і з ким повіялася ваша дружина? Поки що можу вас лише заспокоїти: вона жива й здорова, чого і вам бажає… Решту скажу після того, як «скриня Пандори» ляже ось тут, — показав Ковбик на підлогу.
У кабінеті директора «Фіндіпошу» ставало по-літньому жарко — Кирило Гаврилович Кнюх поступово випаровувався. А Стратон Стратонович далі підливав масла в огонь. Глибоко в душі він уже переможно потирав руки, однак супротивник ще не здавався, закріпившись на останньому рубежі.
— Дивує мене й інше. Я вже достеменно знаю, як полюбляєте висловлюватися ви, що працівник Кнюх нишпорить по чужих столах. Цього достатньо, аби негайно звільнити вас… Я ж цього не зроблю. Більше того: обіцяю не звільняти вас, поки я сам тут працюватиму…
Кнюх, незважаючи на переважаючі сили противника, пішов у глуху оборону — мовчав.
— Гаразд, — зробив маневр Ковбик. — Мені потрібні компрометуючі дані на Понюхна та Хлівнюка. У вас же про Нещадима і Чадюка нічого нема? Ви ж разом з ними, здається, не працювали.
Кирило Гаврилович уперто мовчав. Він згадав свою маленьку кімнату із коричневим сейфом під ліжком, ключ, схований у шухляді письмового стола, голу купальницю на стіні, яка, з усього видно, не дуже хотіла купатись (та й води поблизу не було) — просто художникові захотілося роздягти її. Кімната була під семи замками, сюди мала доступ колись тільки одна жінка — дружина Кирила Гавриловича, але й вона там довго не затрималася. Тож тепер він ніяк не міг зрозуміти, звідки про це стало відомо Стратону Стратоновичу. Ця обставина змусила навіть такого тугодума, як Кнюх, вдатися до синтезу й аналізу. Але ні в те, ні в друге він заглибитися не міг — маси не вистачало.
Кнюх поглянув на Стратона Стратоновича очима, повними відчаю й розпуки, важко зітхнув. Стратон Стратонович зробив те саме. Але не заради співчуття. Просто так, проімітував Кнюха.
— Ну, може, досить клеїти дурня?
— Дозвольте вийти?
— Дозволяю. Можете навіть узяти мою «Волгу». Сподіваюсь, скриня поміститься у багажнику?
Через годину Кнюх повернувся до кабінету Стратона Стратоновича у супроводі чоловіка, одягнутого в зім'яте, невизначеного кольору пальто. Густа, аж синя, щетина по всьому його обличчю явно вимагала твердої бритви і руки. Весь його тулуб, а особливо плечі, гнули долу час, алкоголь, а в даному випадку ще й сейф, який сидів у нього на спині не зовсім впевнено й твердо, як і сам носій. Він загрозливо похитувався то в один, то в другий бік, намагаючись вочевидь довести, що земне тяжіння — це не вигадка вчених, а безперечний факт, проти якого не попреш, особливо якщо той сейф раптом опуститься комусь на ноги.
Стратон Стратонович, як людина обережна і з чималим життєвим досвідом за плечима, про всяк випадок зайшов за стіл, порадив «щетині» опустити скриню на підлогу, але з таким розрахунком, щоб вона не провалила стелі й не опустилась на голову буфетниці Карапєт.
Демісезонне пальто без хлястика і, звісно, без ярлика з датою випуску спочатку витягло з глибокої бокової кишені пляшку портвейну таврійського (до речі, улюблений напій Кирила Гавриловича Кнюха), з якоюсь особливою любов'ю та обережністю поставило її на стіл і тільки тоді, обкрутившись для чогось круг себе, взялося за зсування мотузків з плеча. Стратон Стратонович, помітивши, що він стоїть на одній дошці з «щетиною», раптом злякався, аби та дошка не провалилася під вагою сейфа, а заодно другим кінцем не піднесла Ковбика на нечувану для нього висоту.
— Ви б, Кириле Гавриловичу, допомогли цьому п'яндизі. А то воно мені всю підлогу потрощить. І взагалі, для чого ви таскали увесь сейф? Мене особисто цікавлять тільки папірці в ньому…
— Дозвольте доповісти, я спочатку не подумав. А коли подумав, то оцей приятель, взявши пляшку, сказав, що віднесе тільки весь сейф, як домовились: до автомашини, а з автомашини у кабінет. Він хазяїн слова, слів на вітер не пускає.
— Це точно, папаша, — підтвердила «щетина».
Нарешті скриня опустилась. Спочатку на диван, а вже потім сповзла на підлогу.
Демісезонне пальто взяло мотузку, скрутило її у гордіїв вузол і, запхавши свій інструмент за пазуху, попрямувало до виходу. Але на порозі різко повернуло на сто вісімдесят градусів, ухопило зі столу, за яким засідали кращі соціологи «Фіндіпошу», пляшку, сховало її туди ж, куди й мотузку, — за пазуху, і, видно, чисто механічно, знаючи наперед, що це холостий постріл, випалило:
— Хазяїн, рупій на закусь!
— Бог подасть, — спокійно відповів Ковбик. — Проведіть його, Кириле Гавриловичу, до воріт, аби воно раптом «Фіндіпош» не сприйняло за залізничний вокзал і не примостилось десь на лаві. До воріт, до воріт…
А сам уже прикипів очима до холодної з морозу скрині. Скриня раптом почала парувати під його гарячим поглядом. Аби з неї не випарувалися й факти, Стратон Стратонович про всяк випадок відвів погляд убік.
— Ну, показуйте своє багатство! — мовив Ковбик, коли Кирило Гаврилович повернувся.
— Дозвольте заперечити!
— Що там ще таке?! — розгнівався Ковбик.
— Ви пообіцяли…
— Раз пообіцяв, то скажу: ваша дружина втекла на Вогненну Землю. З вашим колишнім другом…
— Чигиренком-Репнінським?!
— Чигиренком-Репнінським, — підтвердив Ковбик.
Кнюх опустив голову, згорбився. Відчувалося, що ось-ось із його очей бризнуть сльози…
— Любий мій, — по-батьківськи поспівчував Ковбик. — Чи варто так переживати? Якщо навіть вона до вас більше не повернеться, то ще не відомо, хто з вас щасливіший: Чигиренко чи ви. То ж вам, здається, належить фраза про чужу жінку: «А хтось же її й не хоче». От і заспокойтесь… Давайте ближче до скрині…
Кнюх, шморгаючи носом, відкрив сейф. Маленькі темно-сині течки, схожі на мініатюрну картотеку, розташувалися на дні трьома рівними рядами.
— Дозвольте доповісти? То два ряди з моїх попередніх служб. Таким чином…
— Вони вам так і не знадобилися, Кириле Гавриловичу?
— Достеменно так.
— Чия ж тут у вас найбагатша? Про мене?
— Дозвольте доповісти: про вас і Понюхна…
— Ну, про мене мені й без вас відомо, а про Понюхна… — Стратон Стратонович взяв до рук течку, підійшов до дверей і двічі повернув ключ. Потім сів за стіл і почав неквапно перегортати.
— Мда-а! — коментував він. — Епси! — чхав, здуваючи шар пилюги. — Ну й матер'яльчик ви зібрали про цього «куркуля»! Я вам, мабуть, подяку оголошу…
Кнюх насторожився.
— А! Я й забув. Подяки для вас — це передвісники змін у вашій дивовижній біографії… Матеріал багатющий! Невже отака мерзота працює серед нас?
Дані про Понюхна вразили Ковбика, незважаючи на французький светр грубої в'язки, до глибини душі. Під час війни той, забравши продуктові картки і трьох донечок, залишився в тилу, а мати-годувальниця пішла на фронт. Пикатий годувальник простоював днями в чергах один серед сотень жінок. Одного разу вони «взбунтувалися» (так писав Кнюх), бо Понюхно намагався без черги пролізти за гороховим супом. «А ти чого, морда пиката, не воюєш?» — «За мене воює жінка!»— гордо відповів Понюхно. Черга захвилювалась і пом'яла на Понюхнові кілька казанків.
— Так от звідки у нього ці шрами на мармизі! — здогадався Ковбик. — А воно ж усім каже, що то «шрами з війни…» Бачив я на своєму віку чимало мерзоти, — Стратон Стратонович для чогось тугіше затягнув пояс, — але такої, як Понюхно, зустрічати не доводилось. Цього претендента я таки витурю з «Фіндіпошу»! А що ж було далі? Дружина хоч жива?
— Достеменно так. Дозвольте доповісти: повернулася з фронту з двома орденами і медалями. Мала кілька поранень і контузію. Але Понюхно на той час уже жив з іншою. Пояснював це тим, ніби йому прийшло повідомлення, що дружина пропала безвісти.
Ковбик якийсь час мовчав, ніби пережовував одержану інформацію. Він розумів, «воєнні заслуги» Понюхна — це справа минулих років і його совісті та честі, хоч ні того, ні другого в нього не було. Знав він і те, що за це Понюхна з «Фіндіпошу» не виженеш. Єдине хіба що — тримати у страхові й покорі. Але ось папірець, здається, зовсім свіжий, недавнім числом датований. Ковбик ожив.