— Я не питаю вас, Кнюх, звідки береться така сволота, як Понюхно, — йому хотілося ще додати: «і ви», — але я хочу запитати, звідкіля у вас оця ресторанна записка? — помахав віч перед носом папірцем.
— Я її виміняв.
— На що?
— Наша Віоріка, я дізнався, не байдужа до Сідалковського. Вона просила у мене деяку інформацію про нього…
— Яку саме?
— Дозвольте доповісти: з ким Сідалковський зустрічається…
— І що ж ви сказали?
— Сказав, що з дружиною Хлівнюка…
— О господи! — раптом звівся на ноги Ковбик. — Нам тільки цього роману не вистачало! Мало того, що ваша дружина втекла, а тепер ще… Втім, що у вас є про самого Хлівнюка? Це правда, що він з власної дачі на Володимирському чи Сінному базарах яблучка й сушеню продає?
— Ні! — заперечливо похитав головою Кнюх.
— Значить, неправда? Це мої шмарколизи придумали! Воно, може, й анонімок не пише?
Кнюх знову заперечливо похитав головою.
— А звідки вам про анонімки знати? Він же їх пише не разом з вами! Гаразд, повернемося до Віоріки… Що вона вам за ту інформацію?
— Оцю записку, дозвольте… віддала…
— Справді віддала чи ви її украли?
— Яким чином? — здивувався Кнюх.
— А от таким чином, — перекривив його Стратон Стратонович. — Залізли у стіл і витягли… Ви скільки разів на тиждень лазите по столах? У мене теж лазите? Тільки чесно!
— У вас не лажу!
— Це ж непорядно, Кнюх.
— Достеменно так, непорядно…
— Ви ж, певно, і ночами не спите?
— Так точно, не сплю, — збрехав Кнюх.
— Ну а для чого це ви робите? Звичка, натура? Чи те і друге?
— Дозвольте відповісти: така натура. Але спочатку, дозвольте доповісти, була звичка. Розумієте, мене дуже часто з роботи виганяли. Де я не працював… Дозвольте продовжувати…
— Та продовжуйте, тільки без отого «дозвольте». Воно на мене, як валер'янка на кота, діє…
— Зрозумів. Переходжу на скорочення. Де не працював, усі казали: «Кнюх тільки крісло зігріває». Ніби так моя посада називалася… Досить чітко я доповідаю?
— Чітко, чітко. Чіткіше не скажеш!
— А ще на мене говорили «людина для галочки». Спочатку говорили, тоді оголошували подяки, потім, як оце ви, запрошували до кабінету і казали: «Ми вам, Кнюх, чудову роботу знайшли. Будете задоволені». Я дякував, писав заяву за власним бажанням і йшов з роботи…
Стратон Стратонович дивився на нього очима пітона і думав: «Ну й гидке ж ти! Я б такого не їв».
— Дозвольте продовжувати?
— Продовжуйте, продовжуйте. Мені просто цікаво. Людину для галочки не завжди зустрінеш на своїй дорозі… А тим більше в установі, якою керуєш…
— І я писав заяви за власним бажанням. Не хотілося псувати трудову книжку. Вона у мене чистенька, але, щоправда, велика. Таким чином…
— Бачив. Як двотомник. Фоліант, як сказав би Хлівнюк. По ній можна ціле соціологічне дослідження провести. Скажімо, про те, які у нас непотрібні посади бувають. Це ви їх весь час займали. Чи не так, може?
— Достеменно так. Ким я тільки не був… От тільки в керівниках не доводилося, — із сумом закінчив Кнюх.
— А хотіли б?
— А хто ж від посади керівника відмовиться? Ви можете мені таку показати людину?
Стратон Стратонович замислився. Потім кинув на Кнюха пильний погляд, ніби вперше його бачив. На обличчі Кирила Гавриловича можна було прочитати все, крім ознак інтелекту. «Невже й цей претендує на папаху?»
— Дозвольте запитати: не можете, Стратоне Стратоновичу?
— До вашої передостанньої фрази, — Ковбик ще раз окинув оком Кнюха, — міг. Тепер не можу. Ви, значить, також?..
— Що означає «також», дозвольте запитати?
— Чи не для цього збираєте оці компрометуючі матеріали? Тут у нас уже один збирав. Так ми його швидко потурили… Був такий Чадюк. Може, чули?
— Дозвольте вас перебити: я збирав дані для того, щоб мене не потурили…
— А якщо я вам оголошу подяку?
— Я не піду!
— Дам ще одну премію?
— Дозвольте відповісти: все одно не піду.
— Чого ж так? Вам що, найбільше підходить здоровий клімат «Фіндіпошу»?
— Найбільше подобається «Фіндіпош»… З усіх установ, де я тільки працював…
— А звісно, де ви ще таку роботу знайдете? Цілісінькими днями нічого не робити — тільки язиками ляпати. По коридору ляпати! По телефонах ляпати! І за оцю ляпанину одержувати аванси й премії… Щиро раджу: залишайте оцей балаган, поки не пізно. Ця установа потрібна, як кобилі другий хвіст… Тікайте, поки не розігнали. Я не тікаю, бо хочу до пенсії дотягти… А що вас тримає, Кнюх?
— Дозвольте признатися: мені обіцяли…
— Що вам обіцяли? — насторожено перепитав Стратон Стратонович.
— Посаду!
— Хто? — уже м'якше запитав Ковбик.
— Нещадим!
— Яку ж посаду, цікаво?
— Заступника директора. Він сказав, що на ваше місце призначають його. Просто чекають, поки ви до пенсії дотягнете… Сказав іще, що працювати заступником — ніякої складності. Там директорові робити нічого, а заступникові…— Кнюх не договорив.
— А-а-а-а! — Ковбик обперся на стіл двома руками. — Ти бач, ще один претендент на папаху знайшовся! Так от звідки у дамочки ноги ростуть… Це ви йому дали ті дані про кожух і шапку?.. Ведмідь іще не вбитий, а вони вже шкуру поділили… Ось вам шкура! Ні шкури, ні шерсті ви не матимете! Як і цієї скрині. Цю скриню ви, Кнюх, украли. Розумієте? Украли! І цей факт у вашій біографії стане першим випадком, коли вам оголосять не подяку, а догану, з тріском виженуть з роботи. І вижену вас я… Це, до речі, і в моїй практиці буде перший випадок…
— Але, Стратоне Стратоновичу, дозвольте… — Кнюх випростався. — Ви… ви щойно мені обіцяли подяку…
— Тепер я вам обіцяю ще й тюрму. Ви знаєте, що оце таке? Оці ваші «досьє» на кожного з наших працівників… Хто вам дав на мене такі дані?..
— А не виженете?
Ковбик опустився на місце. Ковтнув просто з графина води і втупився у Кнюха так, ніби цілився в нього з пістолета.
— За власним бажанням, — через якийсь час погодився. — Пишіть заяву і востаннє продавайте інформацію ще про якогось мого негідника… Бо назадгузь тільки раки лазять. Я свого слова дотримаю. Пробачу вам і вкрадену у «Фіндіпоші» скриню… Точніше — сейф! Ні, це може трапитися тільки в нашій конторі! Серед білого дня винести з установи сейф з державними документами…
При слові «документи» Кнюх аж зірвався з місця:
— Документів не було, дозволь…
— А хто вам тепер повірить? Документи були! І неабиякої державної ваги! Де ті документи?
— Документів не було.
— А я вам кажу, були! Словом, заяву на стіл — і котіться на всі три сторони… На Північ не раджу — вас там дружина не витримає, з Вогненної Землі втече на Нову…
— Дозвольте вас перебити, у мене лишились копії…
— Копії державних документів?
— Копії даних про фіндіпо…
— Візьміть їх і заткніть у каглу. Чули таке слово — «кагла»? Це та дірка в грубці, яку затикають, щоб тепло не виходило. Факти про мене ви дали Нещадиму, перевіряв Благоуханний. Ось копія його відповіді вашому другові — тепер другові по нещастю. Факти не підтвердилися. Наклеп! Бачите, зеленим по білому написано. У них машинка зеленим друкує! А що за наклеп дають?.. Ви, здається, тільки кримінальні кодекси й читаєте… А решта?
— Що решта?
— Про Бубона, Грака, Панчішку, Сідалковського — про кого у вас там ще є? Так от, решта мене не хвилює. То їхня приватна справа! Ви їх залякуйте. Я у «Фіндіпош» фокстер'єром не наймався. Я їм не класний керівник і не всім батько, як дехто тут вважає. Все. Концерт закінчено. Можна розходитись. А ні, то я виношу весь цей бруд із сейфа на збори… Але, Кнюх, запам'ятайте: місця в лікарні я не вибиватиму, коли вам після цього, пардон, повибивають зуби… До кращого хірурга теж не піду. Беріть носовичок і пишіть! Чого ви на мене витріщились, як п'яндига на нову вивіску: замість «Лікеро-горілчаних виробів» почепили «Ноти і музика»?