— Дозвольте уточнити, я не все зрозумів…
— Не все зрозуміли? Я вам поясню. У двох словах… Після зборів вас битимуть, до лікарні повезуть «швидкою допомогою»… До електрички пішки ви не доберетесь…
— Вони не посміють. Це проти закону…
— Ви ж посміли! А це тричі протизаконна дія. Ви, Кнюх, останній мерзотник. Може, після Понюхна, а може, перед ним — над цим мені ще треба подумати. Правильно про вас казав Сідалковський: «А його ж хтось цілує і ревнує, мабуть…»
— Уже не цілує.
— І правильно робить. Заяву сюди, і дякуйте мені, що я вас рятую сьогодні від побоїв. Ваші ж інтимні справи мене не цікавлять…
Кнюх присів, витираючи піт на чолі та пальцях, і, обмотавши носовичком ручку, написав заяву,
— Гаразд, товаришу Кнюх — перший заступник директора «Фіндіпошу», — натякнув Ковбик на обіцянку Нещадима. — Я резолюцію накладаю. До наказу заяву подам негайно. Прізвище того негідника, що сказав про черевики…
Кнюх уже був роззявив рота, але в цей момент у двері кабінету Стратона Стратоновича хтось постукав…
РОЗДІЛ XXIII,
— Сідалковський, — замість вітання поцікавився Ковбик, — вам ще мармизу ніхто не товк?
— Був випадок, але вони забули про таке поняття, як здача.
— Не знаю, чи давали ви здачу, але я вам повинен сказати, що вас товкли мало, коли ваша сучасна пика має ще такий товарний вигляд…
— Ви десь збагатилися на буфетні терміни, Стратоне Стратоновичу. Чи не запозичили досвід у мадам Карапєт?
— Ви вгадали… Чує кішечка, чиє сало їсть. Сідайте, не стовбичте перед очима. Зараз перейдемо з алюру на галоп, — після відвідин військкомату Ковбик часто вживав кавалерійські терміни.
Сідалковський покірно сів, а Ковбик переможно підвівся й зробив кілька витків навколо Сідалковського, з цікавістю розглядаючи його.
— Я вам обіцяв розповісти новину, — нарешті повернувся він до свого крісла. — Але тепер у мене вже не одна, а дві новини, і обидві не дуже радісні, товаришу серцеїд. Приходила, як ви кажете, мадам Карапєт. Збираються разом з доцею подати вас на суд…
— Не збираються, а вже зібралися!
— А ви звідки знаєте?
— З повістки, що вицвітає на моєму столі…
— Хай собі вицвітає. То повістка для ознайомлення із заявою. Так мені сказала ваша майбутня мамаша…
— То не мамаша, а моє двічі прокляте минуле…
— Не знаю, двічі чи не двічі, але може трапитися так, що й тричі… Завтра-післязавтра до мене ще примчить Клавдій Миколайович і скаже: або він, або ви. А може, просто потовче вашу красиву мармизу, зробивши з неї натуральну відбивну, і, треба сказати, правильно зробить. Тепер ви вловлюєте суть?
Сідалковський повів бровою:
— Суть я вловив одразу… От тільки звідкіля у вас така інформація?
— Вам автор інформації потрібен чи суть? Стіни вуха мають, Сідалковський, — відповів фразою Понюхна Стратон Стратонович. — Так що зав'язуйте морські вузли, поки я вас не потурив з «Фіндіпошу» слідом за Кнюхом. Я цього не роблю тільки тому, що й сам отаким джиґуном був у молодості,— збрехав Стратон Стратонович. — І ще тому, що ви не претендуєте, здається, на мою папаху. Чи тут я помиляюся?
— Вона мені не личить. Не той розмір…
— Підійшла б, якби ви не винюхали десь чогось іншого… Отож, Сідалковський, закругляйтесь, як Понюхно від пива, поки ваша кобилятинська красуня не закруглилась од любові. Бо якщо це, не доведи господи, трапиться, то вам статтю не про батьківство, а про багатобатьківство підшукають. А після цього за вами тільки захурчить. Ви мене зрозуміли? — Розумному досить…
— Тоді переходьте з парадного пасажу у п'яффе — і негайно.
— Я спробую…
— Спробуйте, спробуйте. Одна вже спробувала, а про другу не знаю… А поки що раджу збігати до мадам Карапєт і укласти з нею мирну угоду. На прийомі, дякуючи мені, один раз були, як це робиться, сподіваюсь, уже знаєте, дипломатичний досвід є,— кольнув його Ковбик. — По-батьківськи раджу…
«Чому він про мене так турбується?»—думав зараз Сідалковський, підігріваючи на кухні вчорашню картоплю.
«Він турбується не про тебе. Він за себе боїться. Погано ти знаєш Ковбика. Його, а не тебе насамперед спитають, що це за валтасарів балаган у «Фіндіпоші».
На душі було гидко, а тут, як на те, ще й кава пригоріла. «Запахло кавою. Цього разу потрійною: Айстра, Антонія, Карапєт! Збожеволіти можна», — затулив він обличчя руками. Вимкнув газ, пішов до кімнати, упав на диван. Скрипнула пружина.
«Айстра!» — знову прокинувся в його душі задавнений страх. Страх, який раніше не знаходив у нього навіть тимчасово прописки, тепер ніби поселився постійно. Диван знову благально заскрипів. «Хоч бери та продай цей диван, — подумав він. — Варто до нього доторкнутися чи побачити його, як я знов згадую Айстру, її шовковий нічний костюмчик. М'який, еластичний… А ще темно-жовту валізу, що лежала ось на цьому стільці,— буцнув ногою стілець Сідалковський. — А поверх її речей лежав отой голубий костюмчик… Якась маячня… Вліз мені в пам'ять той костюмчик. Ніби більше нічого не пам'ятаю про неї, не бачу ні її губ, ні її форм, ні її посмішки, ні її голосу, ні її струнких, наче литих з бронзи, ніжок…»
«Айстра залишила тебе назавжди», — нашіптував йому внутрішній голос. Сідалковський стиснув голову руками. Він ще не знав, що означає ота її записка, але інтуїція — оця проклята Ковбикова інтуїція — натякала на щось страшне, невблаганне, трагічне.
— Але чому саме трагічне? — вголос запитав він сам себе і підійшов до дзеркала. — Чому саме трагічне? Ну скажи хоч ти, Сідалковський-перший? Мовчиш? Не знаєш? Тоді я відповім тобі. Просто мене покинула дівчина, яку я по-справжньому кохав, але відчув це лише тоді, коли втратив її. От і вся загадка…
«Заспокоюєш себе, Сідалковський! — відповіло йому його «я». — Не так уже й боляче тобі втрачати втрачене. Тобі до цього не звикати. Ти боїшся втратити НЕВТРАЧЕНЕ. І боїшся признатися собі в цьому…»
«Неправда», — заперечив Сідалковський.
«Правда, — ствердно повторило «я». — «Хочеш відверто?»
«Хочу».
«По-перше, Жерех… Ти втратиш роботу, ще не знайшовши її. По-друге, Капітульська… Невже ти й справді думаєш, що тебе в темпі розпишуть, отак запросто випустять у Копенгаген, Мадрід, Ліссабон — чи куди ти ще там зібрався? І це тоді, коли йтиме судовий процес по встановленню твого батьківства… Ось тобі й уся загадка страху… Чи не так?»
«Не так! — упевнено відповів Сідалковський своєму відображенню. — Це справді не так! Мене мучить ота чортова загадковість. Я відчуваю, що зі мною має трапитися щось страшніше…»
«З такими, як ти, ніколи нічого не трапляється. Біди переслідують тільки добрих і чесних людей. Таких, як ти, це не стосується…»
Сідалковський в душі егоїстично хотів, щоб це насправді було так.
«Не було щастя, та підвернувся випадок. Одружується найшвидше той, хто не збирається», — подумав, згадавши Ядвігу Капітульську та її прохання: «Сідалковський, поцілуйте мене!» Ці прохання він найчастіше чув од жінок, задовольняв їх, але поступово вони набивали оскому, ставали неоригінальним штампом. А Сідалковський повторюватися не любив, тож почав економити поцілунки. Він цілував тепер мало, зате ефектно, зі знаком якості.
Євграф вийшов на кухню, поклав у тарілку салат «олів'є», шмат хліба, ковбаси і дві вчорашні картоплини. Тоді налив чашку кави і глянув на неї крізь світло, що пробивалося з вікна. — Бліда, як моє життя!
Заніс усе те на таці в кімнату, поставив на журнальний столик і вмостився навпроти свічада. Почав їсти. Бракувало ножа, але йти за ним на кухню не хотілося. Сідалковський переступив ту межу інтелігентності, коли з ножем і виделкою ще їлось важко, але вже не міг без них обійтися.