Сідалковський повернувся, востаннє демонструючи матусі Карапєт свій зразковий профіль. Хоча в душі його уже панував той настрій, який, мабуть, був тільки в Наполеона після битви при Ватерлоо, він ще не втрачав надії. «У резерві є Жерех і дядя Філя на чорний день», — заспокоїв він сам себе, прямуючи до найближчого ресторану, звідки й збирався негайно зателефонувати Веніамінові Олександровичу. Небо висіло над ним безхмарне, по-весняному тепло пригрівало сонце. Сідалковський пройшов повз «чортове колесо», що почало цього року свої перші оберти, і, вискочивши на підніжку тролейбуса, помчав в улюблений Жерехом ресторан «Лейпціг».
Недбало кинувши швейцару на руки пальто і шарф, тихо, але чітко мовив:
— Замість номерка з мене п'ятірка. — І з гідністю, хоч і без супроводу, почав підніматися нагору.
Швейцар чемно вклонився спині Сідалковського і, відкопиливши нижню губу, прицмокнув язиком: «Аристократія, брат! Пана по халявах видно…»
Дами, розрум'янені танцями, міцними напоями та імпортною пудрою, скидали з чола спітнілі пасма і з-під руки зиркали на красеня-одинака. Кожна з них готова була негайно скласти йому компанію. Сідалковський піднявся на другий поверх, як на палубу дредноута, хазяйським оком оглянув інтер'єр. Потім наблизився до величезного дзеркала з плетеними вензелями на чорних вирізьблених рамах. Сперся рукою на перила, що ще зберегли патріархальну позолоту пізнього ренесансу, і критично оглянув у дзеркалі себе. Проте залишився задоволений.
Підійшов офіціант і поцікавився, де б Сідалковський бажав сісти і що хотів би замовити.
— Один столик і два обіди на дві персони. Поважні персони! — підкреслив він.
— Обіди комплексні?! — чи то ствердив, чи то запитав офіціант.
— Два персональних. На власний смак, без програми. І телефон.
— Телефон у кабіні,— кивнув офіціант і так само раптово щез, як і з'явився.
Але до кабіни Євграф не дійшов. У самому куточку, біля вікна, він помітив миловидний профіль одинокої дами, яка здалася йому знайомою. Сідалковський не можна сказати, що одразу обімлів, але й не вдав, що вона йому так само байдужа, як матуся Карапєт. Ще раз окинув критичним оком рівненький носик Тасі-Раї, мовив сам собі: «Йду на жертву!» А вголос сказав:
— Серденько, ви на моєму життєвому шляху так само несподівано з'являєтеся, як і щезаєте. Ще одна така раптова зустріч — і вважайте, що я сердечник на все життя. Так не можна зловживати здоров'ям. Особливо чужим… Кого я ніколи не мріяв побачити, то це вас. Ви в моєму житті, як буревісник. Буревісник нещасть, — Сідалковський згадав ту ніч, що він присвятив Тасі, а втратив Айстру. — Коли я вас щойно побачив, то подумав — нещастя мені не уникнути. І все одно я підійшов до вас. Я намагаюсь з вами бути холодним, як сталь, але магніт вашого серця, уже зараз відчуваю, збиває стрілку мого життєвого компаса з заданого курсу.
Тася-Рая сиділа мовчки, як залізобетонний монумент. Тільки якось перелякано супилась, ніби казала: «Щезніть з моїх очей. З далекого плавання сьогодні повернувся чоловік».
Сідалковському вона була ні до чого, як і того пам'ятного вечора. Але, помітивши її маленький носик, ренесансні форми, що загрожували щедро декольтованій сукні розчахнутися навпіл, продовжував ятрити душу їй і собі. Фрази складалися із звичайних слів, але сплелися в такому химерному плетиві, як деякі сучасні романи, що в Тасі від того підкошувалися ноги.
Євграф, можливо, успішно завершив би свою чудову, як на його власний погляд, думку про те, що він тепер самотній, як і його квартира без такої чарівної жінки, як Тася-Рая, все одно що вазон без вази, коли б не отой несподіваний удар з тилу, що повалив його з ніг. Сідалковський спочатку злетів тільки з стільця, але чомусь не вгору, а вниз, а вже потім розвернувся і вибив з грудної клітки якогось громадянина весь запас кисню…
Коли той підвівся і зробив кілька затяжних ковтків, аби наповнити повітрям свої легені, Євграф розчаровано помітив, що його удар був посланий як цінна бандероль не за адресою, і дуже пожалкував про це. Могутній суб'єкт з борцівським торсом і поглядом ресторанного вишибайла, що випадково потрапив в радіус розмаху Євграфової руки, зробив крок уперед, і Сідалковський зрозумів, що той спочатку задля власного задоволення зверне йому щелепу, а тоді перекине (на втіху іншим) з другого поверху на перший, не уточнюючи ні його біографічних даних, ні найтісніших зв'язків з Веніаміном Олександровичем. Сідалковський зібрався в один клубок, бо зрозумів, що тепер його може врятувати тільки доля.
Доля під виглядом міліцейського кашкета піднімалася сходами так повільно, що Сідалковському хотілося вигукнути, за що тому гроші платять. Спочатку піднімався околиш кашкета, а обабіч нього два сержантських погони. Ніколи ще Євграф так не радів появі міліціонера, як цього разу.
— Я щасливий вас бачити, товаришу сержант, саме тут і саме в нашому товаристві,— мовив він.
— Ви передчасно радієте, — глипнув міліціонер з-під козирка на Сідалковського.
Сідалковський подивився на пудові кулаки ресторанного вишибайла і подумав, що товариш сержант помиляється.
— Твоє щастя, що я сьогодні добрий, — сказав сержант, саджаючи Сідалковського в санітарну карету з червоним хрестом на білому фоні.— І твоє щастя, що ти не встиг випити… І ще твоє щастя в тому, що ми боремося за кращу дільницю в районі «Без бійки і хуліганства», а то б я тебе запроторив!..
Куди саме, він не уточнив.
Сержант привіз Сідалковського у сусідній район міста, там записав його координати, виписав штраф, а тоді вже випустив Сідалковського з будки, як це роблять гицелі з випадково спійманими заслуженими песиками.
— Знай мою доброту, — на прощання сказав сержант і того ж дня повідомив на роботу про вчинене в ресторані хуліганство…
…Той день для Сідалковського був останнім днем місяця і першим днем, коли йому з першою зарплатою показали новий виконавчий лист, а за скандал у ресторані— ще й на двері…
Через кілька днів Ядвіга Капітульська у супроводі Вєніаміна Жереха та дядька Осмоловського відбувала в Європу. Сідалковський того ж дня їхав у протилежний від Європи бік: до Кобилятина-Турбінного. Він ще не знав про печальну долю «Фіндіпошу», а тим чуткам, що доходили до нього, не вірив. Під стукіт коліс електрички згадувалися батьківські слова Стратона Стратоновича: «Остогидне писаниною займатися — повертайся до рідного дому».
«Фіндіпош» без вивіски і знаменитого гасла зустрів його чорними западинами обгорілих вікон та дверей. Серце тривожно забилось. «Запахло кавою, Сідалковський. Цілуй ложку, — подумав він. — Попіл «Фіндіпошу» стукає тобі в груди…»
Він похитав головою, повернувся на сто вісімдесят градусів і спрямував свою ходу до «Веселого відвідувача», що заклично підморгнув йому неоновими літерами. Хотілося їсти, пити і тимчасово нікого не бачити. Євграф підійшов до широких скляних дверей і глянув на білу вивіску з чорними літерами: «Просимо пробачення. У нас санітарний день».
Трохи збоку на темно-синій планці хтось красивим, як у Сідалковського, почерком вивів: «Ресторану на постійну роботу потрібен швейцар другої зміни. Оклад 70 карбованців і уборщиця».
«Ви кінчите, як і я… Ви кінчите, як і я», — згадав він зловісні слова «генерала» Чудловського. Євграф взявся за ручку і рішуче смикнув двері на себе.
— Куди преш? — сонно закліпав очима від несподіванки швейцар. — Читати не вмієш?!
Сідалковський мовчки кивнув на другу табличку — темно-синю.
— А-а! Колега! Відділ кадрів за углом. — А тоді вже зовсім дружелюбно додав: — А вам ліврея буде до лиця. Як молодому генералові,— і невідомо чого розреготався.
(Далі не буде)
Київ—Стайки
1979–1982 pp.
