— Чого ви, мамо?.. — спитав найстарший, Іван, і чорні брови йому насупились.
Не плачте, мамо… — сказав Василько й сам закліпав очима. — Не плачте, сьогодні ж свято.
— Мої ви сини-соколята… — посміхнулась мати крізь сльози. — Побачив би оце нас усіх укупочці батько, як би й зрадів. Де він зараз, сердешний, скитається? Та ми тут розкошуємо за столом, а він же ж, може, там і голодний, і холодний, і крихточки в рот не взяв ради такого великого празника. Боже ж мій, Бо-оже…
Посмутились малі Петрівні. Вони завжди смутніли, коли мати заводила мову про батька. Василько згадав, як торік у першому класі сиротам-відмінникам, у кого батьки загинули на фронті, вчитель роздавав матерію в рубчик — кому на штани, кому на спідничину. Це така премія, значить, відмінникам вийшла. І Василько бук відмінником і сиротою, бо ж батька нема й не чути, то й ждав, коли і йому дадуть матерію, радів уже, багатіючи думкою, як принесе ту премію додому, і мати пошиє йому штани, справжні, не з бабиного фарбованого полотна, а з м’якенької матерії. Та ось віддано останній відріз, а Василька так і не викликали до столу… Хтось візьми та й скажи: «А чого ж Петрівному не дали?» Учитель глянув на школярів скруглілими чорними очима. Вони в нього завжди кругліли, коли Микола Костьович гнівався. Сказав, дратуючись: «Такі, як Петрівний, не ті сироти, яких повинна жаліти Радянська влада. Такі, як Петрівний, сироти мерзенних ворогів народу, яким нема прощення й не буде у віках». Василькові зробилося так гірко від тих слів. Але він не образився на вчителя. Він розсердився на свого поганого батька, прийшов з тим серцем додому та й став вичитувати матері, що йому через такого батька соромно потикатися в школу. Дід нагримав на Василька, обізвав учителя несосвітенним дурнем і дуже хвалив батька. Мати ж сказала Василькові, що хай він не зазіхає на ту матерію, бо їхній батько живий, його треба тільки діждатися…
Сьогодні дід похилив голову, розгладжував цупкими пальцями скатертину.
— Що ж плакати, дочко… — сказав здушеним голосом. — Якось уже гуртом піднімемо дітей. А там, дивись, ще й усміхнеться доля, вернеться Кирило.
— Та де ж вернеться, коли за п’ять літ жодненької ж вісточки не прийшло, — озвалась баба.
— Яка ж вісточка, мамо. Ви наче малі. Вони ж мені тоді ясно сказали, як добилась у те віконце енкеведе: «Осуждьон на десять лет без права переписки». Він, може, й рад написати, так право ж відсудили.
— Ех, люди-люди… Сказано: дуже мудрі по тюрмах сидять, сильні в землі лежать, а дурні сіють собі гречку та гречаники їдять, — промовив дід.
— Ви так, тату, кажете, наче Кирило в чомусь винен, — образилась мати. — Робив коло того паровика день крізь день, мов проклятий, ходив, як мара, засмальцьований, тільки зуби було блищать. Так за ту каторжну роботу його ще й забрано.
— Він завжди на людях був, може, що й бовкнув, не подумавши, — сказав дід. — А слово не горобей, вилетіло — не піймаєш.
— Горобей — не горобей, а ті, кому треба, дочулись і піймали, — сказала баба.
— Ви, кажете, на людях. А Грицько Татарець он конюхував. З ким він балакав? Із сивим мерином? Або їздовий Степан Мотовильченко. Такий уже ж сумирний чоловік, сметана йому на голові встоїться. Слова було з нього не викрутиш, мовчав, як могила. А загребли обох. Знаєте, скільки там, у городі тих жінок стояло з передачами. Ото яка черга за хлібом у війну, а проти тієї — ніщо. Так, по-вашому, всі вони, оті люди — родичі ворогів народу? Ото так багато їх у нас розвелося?
Після великоднього сніданку малі Петрівні висипали надвір, на сонечко. Малі Меланя і Галя оце вперше з торішньої осені вирвалися на волю й аж заточувались од свіжого повітря. Вони всю зиму просиділи в хаті, бо ні в що було взутися. Зараз Галя хляпала в чиїхсь калошах, а Меланя захопила Василькові шкарбани. Василько ж ускочив у дідові чоботи, поки той спочивав на лежанці. У кожного була крашанка в руці. Христосалися, стукаючись ними. Чия розіб’ється, той програв і оддавав крашанку переможцеві. У Галі зразу ж і розбилась, і Гриць забрав свій виграш. Галя скривилась, сині очі захмарились, і вона заплакала гірко-гірко. Василько віддав їй свою крашанку, але дівчина не втихала.
— Моя бі-ільша була…, — жалілась вона.
— Грицю, поверни Галі крашанку, — попросила Марія. Грицько мовчки повернув, але після того насупивсь і перестав гратися. Раптом цибатенький Іван як біг, так і став циркулем, задивився на Рось.