Під осінь прийшов лист од матері. Вона не могла нарадітися, що її кровна дитина, її синок так виручив сім’ю. Частину хліба мати продала по 450 карбованців за центнер і справила всім удягачку й взуття ще й для себе зоставили на прохарчування. І Ванько вже вивчився на шахтаря, прислав 350 карбованців. Так на руки ж їх не видали, а викликали в сільраду, змусили розписатися, забрали на податки. «Гади! От га-адю-уки!..» — лаявся Василь і ненавидів зараз голову сільради й усю сільраду з виконавцями й фінагентами та представниками з району вкупі, ненавидів своїми і братовими мозолями, і шуміли в ньому двома людськими голодними повенями холодні вокзали і неприкаяне поневіряння в чужих людей у чужому домі.
«Я написала Йванові, щоб не присилав більше. І ти, Васильку, не здумай коли слати, бо пропадуть усі до копієчки, підуть тим супостатам у три ненажерні горлі…»
У січні Василь відправив іще п’ять центнерів. Гроші ж майже всі вивернули за харчі та спецодяг. Правда, бригадир повів Василя в крамницю й записав на його рахунок матерії на сорочку й ще картату теплу хустку тітці Паші. Вона ж була рада подарункові, казала Володі:
—Учись у Василя. І хліб увесь відправив матері, і гроші не згайнував, ще й мені ось пошанівок зробив який.
А перегодом, наодинці з Василем сказала:
—Ти б же краще матері послав цю хустку.
—Вони й хлібові там раді, не знати як. А ви зі мною тут, як із малою дитиною…
—Ну, спасибі тобі, Васильку. Та й до лиця ж, — прикинула перед дзеркалом і аж змолоділа.
39
І ще збіг рік у заробітках. Василь од весни до пізньої осені їв пилюку біля тракторів причіплювачем. Літом заборонили відправляти хліб за межі області, поставили кругом кордони з міліції. Василь, як і всі заробітчани, не брав авансу, ждав зими. Така думка була, може, зимою власті дадуть поблажку. Аж ні, і зимою не випускають хлібець із області. Продавайте! А він тут за безцінь. 70 карбованців — центнер. Василь же в тракторній бригаді заробив півтори тонни зерна.
Стали заробітчани потроху роз’їжджатися. Василь назнав курси механізаторів у райцентрі. І прийом зимою, можна б поступити. Шість місяців на казенному всьому провчишся й одержуй посвідчення тракториста. Поткнувся на ті курси. Не приймають без паспорта. Тоді він узяв клунок пшениці, купив матері та бабі по хустці, малим гостинців, поїхав додому добувати паспорт.
Підходив до Голосіївки вже смерком. І кидалося серце йому: «А що, як одчиню оце двері, а в хаті за столом сидить батько…» Скільки разів з хвилюванням розгортав листа з дому з непогасаючою надією прочитати щось про батька, а може… «Здрастуй, дорогий синку!..» —і почерк незнайомий… Батьків…
І так настроїв себе, що вже повірив у свою надію, як дитина. Одчинив двері… Сидять за столом Петрівні, вечеряють. Усі, крім Івана і батька… Упало серце, запеклось.
—Василько! — вигукнули Петрівні.
Обіймали, плакали, сміялися.
—Виріс, — дивилася мати на нього з такою любов’ю, що Василеві стало ще важче на душі. —Худий…
Постаріла. Змарніла…
—Чого ж ти такий невеселий, сину? — спитала мати, не одводячи від нього щасливих очей.
—Стомився за дорогу, мамо, — ухильно відповів.
—Такий клунок нести, — похитала головою баба Явдоха.
—Трапилась машина. Підвезли до самої Гамарні. Я прискочив усього на пару днів.
—Так ма-ало, — сказала Меланя.
Гриць та Марія похнюпились. Василь посміхнувся:
—На ту зиму приїду надовше. А зараз хочу виклопотати паспорт. У Пелюхівці в нас курси механізаторів. Тільки без паспорта не беруть.
—У трактористи хочеш? Пилюкою давитися? — сказала мати з болем.
—Та я, мамо, з цією спеціальністю хоч весь Союз можу проїхати, в будь-якому місті влаштуюся на будівництво. А це живі гроші. І робота — зміну відтрубив і гуляй.
Уже як облягалися на ніч, Василь тихо спитав, як колись Іван:
—Про батька… нічого не чути?..
—Ой, не чути, дитино, — зітхнула баба Явдоха з лежанки, де колись любив спати дід Йосип. — Молимося, Василю, за батька і вранці й увечері. І серед білого дня. Може ж Бог таки почує наші молитви гарячі. Мати по ворожках почала ходити.
—Ну й що кажуть ті ворожки? — спитав Василь.
—А ти не смійся, синок, — озвалася мати. — Є такі, що як у око тобі ліплять. Усі вгадують, що батько в казьоннім домі, за колючим дротом. Побивається, сердешний, за нами, а чутку про себе подати не може.