Зайшла офіціантка. Майор сказав їй:
—Ану, Машо, огласи нам свій приговор!
Офіціантка перегорнула кілька списаних аркушів, довго підраховувала.
—Ні, візьму щоти, — сказала.
Принесла рахівницю, швидко заклацала кісточками. Нарешті оголосила:
—Дев’ятсот сорок, сімдесят п’ять копійок.
Василь вийняв весь пакунок, відрахував од нього сто дев’ять карбованців і сховав до кишені, а решту віддав офіціантці.
—Принеси, Машо, нам ще жаркого. Три порції, сказав майор. Допили всю горілку. Майор одсунувся від столу, закректав:
—Ану, ногу на ногу можу ще закинути? О, диви, Максимовичу. Вийшло! Ну, тоді ще півграфинчігка.
Василь знову наступив Махині на ногу. Той сказав:
—У малого бензин на нулю.
—Нічого, ще півграфинчика й по зимніх квартирах! — засміявся майор.
Уже смеркало за вікном, коли вони вислухали й другий свій «приговор» на сто п’ятдесят карбованців, і Василь розплатився тепер уже в складчину з майором.
—Ну, що ж. Виходимо мєлкими групами й желатєльно пєрєдвігаться, укриваясь в складках мєстності, попусту нє обнаружівая сєбя! А завтра, Василю Кириловичу, на дев’ять ноль-ноль у паспортний стіл по паспорт. Та купи тій відьмі цукерок, — сказав майор. — Гарний ти хлопець. Радий був познайомитися.
Він звівся, пройшов до вішалки й хоч би тобі заточився. Накинув шинелю, папаху на голову, поручкався з обома й зник за портьєрою.
—Викуримо цигарку й собі рушимо, — сказав Махиня, закурюючи.
Буланий, коли вони прийшли до райміліції, вже зовсім посивів од густої паморозі й радісно заіржав, побачивши їх.
—Що, дорогий, заждався? — озвався до нього Махиня, відв’язуючи. — Зараз побіжимо.
Уже зовсім стемніло, коли вони виїхали в степ.
—Ну як, Василю? — озвався голова сільради. — Ця бочка глибша за ті, що ти возив?
—Я боявся, що нічим буде розплатитися.
—Та я теж потерпав, — засміявся Махиня.
—А не одурить він нас?
—Що ти таке кажеш? Це ж сам начальник райміліції. Така власть! Ну, ти даєш.
—А хто я для нього? Що в мене, розписка яка від нього? Скаже завтра: відстань, я тебе сном і духом не чув і не знаю.
—Ні, Василю, так між діловими людьми не буває.
Помовчали. У степу розбирався вітер. Дошкуляв мороз, і скоро Василь закоцюб у куфайці. Як би зараз пригодивсь отой грубий, в рубчик светр, якого вже давно набачив по крамницях.
—Я, мабуть, трішечки пробіжуся, — сказав Василь.
—Давай, воно і буланому буде охотніше.
Як зігрівся, стрибнув на ходу в сани.
—Ховайся за мене, не соромся, — сказав Махиня. — Ти, мабуть, лаєш уже мене, що весь твій річний заробіток згайнували за один присіст? Нічого, зате ж паспорт у кишені. А з ним ти на коні. Це ж, уважай, ти сьогодні викупився за свої кровні з кріпацтва, одержав собі вільну. Тепер хочеш, поступай на курси, хочеш, їдь до міста на завод. Якби ж можна, хлопче, я б тобі даром його видав, хіба я не розумію твого становища? Та не так, Василю, все просто в нашому поплутаному житті. Цих чортових бочок, хлопче, по всіх кабінетах сидить стільки! О-ой!.. Кроку не ступиш, щоб не натрапив на яку-небудь. І поки не наллєш її по самий чіп, нічого не доб’єшся. Так що звикай, дорогий, загартовуй свої мозолі й нерви. Гм! І скажи ти, кожна така бочка торохтить про світле майбутнє, про комунізм. Золоті нужники… От пройдисвіти! Придумали для таких дурнів, як ми з тобою, казочку, мать їх… — важко зітхнув Махиня.
Наступного дня, позичивши в тітки Наші два карбованці, Василь удосвіта вирушив у Пелюхівку. У крамниці купив кілограм злиплих подушечок і зайшов до паспортного столу. Ряба Відьма вже сиділа за столом, наче ждала його. Василь назвав себе.
—А! — озвалась баса Відьма, вийняла із шухляди паспорт. — Розпишись отут. Забирай. І бережи, як зіницю ока.
—Спасибі вам, — сказав Василь і вийняв з кишені цукерки, загорнені в клапоть газети, поклав на стіл.
Відьма бликнула на хлопця, посміхнулась і сховала цукерки в шухляду.
—До побачення, — сказав Василь.
—Бувай здоровий.
Його прийняли на курси при школі механізації. Колгосп розплатився з ним за січень, Василь віддав тітці Паші два карбованці, зібрав свої речі, розпрощавсь і переселився в Пелюхівку.
41
Слухачі курсів жили в людей по квартирах. Школа оплачувала житло. У перший же день їм видали куфайки, комбінезони, чоботи. Поклали майбутнім механізаторам 200 карбованців стипендії, триразове харчування в їдальні й 700 грамів хліба на день. Хліб був чорний, мокрий, кислий, і харчі в їдальні гірші ніж у тітки Паші, але жити можна.