—Я ж кажу, помирає…
—Не піду… — глухо сказав Сергій. — Як я їй у вічі гляну?
—Та вона щаслива буде побачити тебе. Вона так зраділа, коли я сказав, що ти прийдеш…
Сергій мовчав. Докурив одну, кинув, запалив нову. Василь тупо дививсь, як Валентина виносить на перон валізи.
—Слухай, Сергійку… — раптом вихопилось у Василя. — Прошу тебе по-людськи, заклинаю… Ходім. А квитки я вам оплачу.
Сергій зранено глянув на Василя. Щось таке ворухнулося в Сергійових очах.
— Усе життя за тебе молитимусь… Ходім, га?..
І тут налетіла Валентина, заступила Сергія, просичала до Василя:
—Іди геть, чуєш?.. Зійди з нашої дороги! Вона тобі мила, от і біжи до неї!
—При чім тут мила?.. Вона помирає…
—Лікарі є на те, хай рятують, — відрізала Валентина.
Василь задихнувся від обурення, образи й люті.
—Та люди ви чи ні?! — простогнав він. — Ну, хочете, я на коліна стану перед вами?
—Пізно! Он уже наш поїзд, — сказала Валентина з полегкістю.
До станції підходив пасажирський. Василь увесь затерп. Він не міг повірити, що вони зараз отак візьмуть і поїдуть… Штовхалися пасажири. Василеві раптом забракло слів просити. Поїзд улетів на станцію й спинився всього на хвилину. Валентина й Сергій підхопили речі й побігли до свого вагона. І тоді Василь, коли вже Сергій ліз у вагон, підскочив до східців і вчепився руками у валізу, стиснув долонями по боках. Сергій вирвав її й подав Валентині в тамбур.
Василь ухопив Сергія за полу «московки»:
—Не пущу… Вона ж помира…
Підбор чобота з усієї сили бахнув Василя в груди. Василь випустив полу й упав на мокрий перон. З гуркотом зачинилися двері десь угорі над головою. Поїзд рушив. Стукали колеса на стиках рейок усе частіше, частіше… Хтось узяв Василя за плечі дужими руками й підвів. Це був Павло.
Прогримів останній вагон.
—Кріпись, Василю… — сказав Павло.
Поїзд утікав, погойдуючи останнім вагоном, наче дідько хвостом. Як доля, відходив… Витихав у сірому вологому про- весінні, глухнув гуркіт коліс.
І-і-у-ух!.. — завив Василь, звів над головою кулаки й потряс ними навздогін холонучому двиготу.
1990–1991