— Я не знаю… — промимрив Василько.
— Що таке, Петрівний? Голосніше, не чуємо! Чи ти, може, захрип од співів у церкві?
— Я не знаю!..
— Чого ти не знаєш?
— За що ви нас лаєте? Я з дідом і бабою стояв тихо, не балувався, а той ваш… ваш…
— Ну, ну, Петрівний?! Хто той?
— Ну, ваш приставщик Гарасюта. Воно, гнида, підійшло й за руку схопило…
— Як ти висловлюєшся? Гарасюта — свідомий учень, черговий по культових відправах. Ну, далі!
— А що далі?.. — пробурмотів Василько, збитий з пантелику напористістю вчителя.
— От іменно, далі вже нікуди. Приїхали. Наша більшовицька партія, рідний вождь товариш Сталін дають вам щасливе дитинство, можливість учитися, виростати найвільнішими людьми, а ви таки претеся в те рабство, шукаєте над собою видуманого пана Бога, якого треба боятися, бо в пекло попадеш, слухаєте своїх темних бабусь і дідів, ідете вимолювати по церквах у Бога Царство Небесне.
— Не такі вже ми й вільні, як воно малюється і пишеться по книжках, — озвавсь Тиміш.
— Що таке, Тонкусь?! Та ти при своїм розумі? Ти що таке верзеш своїм дурним язиком? — учитель аж тупнув ногою, і з-під його чобота порхнула пилючка.
— Бо ви ж нас дурите, що нікого над нами нема, — ламким баском відповідав Тиміш. — А бригадир оно двічі на день гатить у рейку на роботу. Мов яконом у «Миколі Джері», жене мою матір у поле. Хіба се воля?
— А мою маму голова сільради в холодну запер на цілу ніч за те, що на позику довго не писалась, — сказала та дівчинка, що позавчора увечері її з матір’ю не пускав учитель у церкву.
— О, бачте, яка ото воля! — ожив ще дужче Тиміш.
— Та ти думаєш, що кажеш? Та яке ви маєте право ще щось там думати своїми курячими головами! А що ж ви хотіли, щоб лежати в холодочку, а груші хай самі падають у рот? Оце так ви розумієте волю? А хто комунізм будуватиме? Хто зводитиме розбите німецькими окупантами господарство? Хто годуватиме нашу радянську державу, якщо ваші матері, батьки не вийдуть у поле?
— Так за те ж, що вони роблять, треба щось і платити, може? Чи як? А колгосп одні палички ставить, — не здавався Тиміш.
— Еге, Тонкусь. Бачу, ти вже завчився в нас у школі. Дуже грамотний став для нашої початкової. Пора тобі, розумако, і до роботи, годі тім’ям тут стелю витирати. На Донбас оно мобілізація твого віку йде. Якраз оце й тобі ставати під той аршин. Там тобі заплатять уже. Шахтарі добре полупають. Жалів тебе, придержував у четвертому класі. Бачу, марна моя праця.
— Ви що? Хочете мене витурити зі школи? — спитав згаслим голосом Тиміш.
— Поки ти не розвалив її. Жди завтра повістку із сільради.
— Бач, як ви правди не любите! — різко сказав Тиміш і незалежно виступив з ряду, запхав книжки за пояс, пішов з лінійки. Учитель його не зупинив. Він навіть повернувся до Тимоша спиною, сказав роздратовано:
— А вам за те, що відвідуєте церкву, по-рабському б’єте поклони Богові, буде знижено оцінку з поведінки за останню чверть і за рік на два бали. Коли ж і ще подібне повториться, підете слідом за Тонкусем. Усе! Лінійку закінчено.
Усі миттю зірвалися з місця. А Василько все стояв. Тільки що ж отут був Тиміш, підбадьорював його, смішно кривив своє лице, і вже його нема. Як же так?.. Василько, як і всі в селі, найбільше боявся того Донбасу. Скількох вже хлопців через сільраду перехапали живосилом, плачі стояли по хатах не менші, як у Німеччину вивозили. А тепер ось і Тимоша… Чути було, як напористо гудуть бджоли в сумних абрикосах… Чи, може, оси?..
6
А тим часом у Калашниках, на всіх їхніх кутках, і на Гамарні, і на Голосіївці, і на Зароссі готуватися до риболовлі на посвіт. Витягали з-під стріх приржавілі ості, перевіряли міцність нетель біля остивна, ладнали ліхтарі з консервних банок, нарізали лучини, в кого не було «летючої миші» та гасу. І ось по третьому дні Великодня, уночі, закріпивши на носі човна ліхтар та засвітивши в ньому лучину, одчалили від берега на щуку й окуня дід Йосип з Іваном. Іван тихенько, впираючись об дно річки довгою тичкою, посував човен уперед, а дід стояв спереду з остями напереваги, пильнував освітлену воду за бортом. Василько вріс у берег, дививсь, як вони віддаляються, як тануть у темряві контури човна і двох скулених постатей. Ось вони вже зовсім зникли, і тільки тремтливий язичок вогника показує, що вони є, та ще чути перемовляння діда з Іваном.