ПОВІДЬ ПЕРША
1
Він таки взівав, коли почалося. Проспав. Навмисне ж не вкривався на ніч, щоб прокидатися від холоду, а його хтось укрило, ще й краї ковдри підтикало під ноги. Придобрилося… Він схопивсь од віддаленого, як торішній спогад, грюкання дверей, збуджених голосів. У хаті було тихо. Тільки вогник лампадки перед образом Миколая-угодника на чільній стіні припадав, поривався в бік дверей, наче гнався за тими, хто щойно вибіг надвір. На полу покотом спали мати, хлопці й дівчата. А лежанка діда Йосипа пустувала. Так і зна-ав… Почалося…
Василько босоніж устрибнув з розгону в шкарбани (обрізки із старих чобіт), і свіжі солом’яні устілки тепленько залоскотали йому підошви. «Знову повилазить солома в дірки. Просив хтось устеляти… Придобрилося…» — пробурмотів, ще дужче дратуючись. Зірвав з вішалки куфайку й шапку, вислизнув у сіни, вдягаючись на ходу. Надворі ніч волого полащилась до його щік, збудливо дихнула хмільним відпаром землі. Унизу за хатою, де була річка, зараз ревло, булькотіло й крихко тріщало. На мосту в колихких вогнях саморобних ліхтарів з лучинами розмашисто металися на пухкій стіні туману волохаті великі тіні, чулося рішуче дідове:
— Не зівай зліва! Переймай!
По-ча-ло-ся!..
Учора на Росі рвали кригу перед межиріцьким мостом. Там цілий день важко гриміло, і луна ревіла по широкій долині, з клекотом докочувалась аж сюди, в Голосіївку, гребенясто підбивалась од Бабицької та Калашної гір. Се значило, що йде прибутна вода з верхів’їв, десь із-під Білої Церкви. Перестрибуючи через калюжі, що блищали чорно проти світла, Василько вибіг на дерев’яний міст. У напівсутіні він розпізнав серед дядьків дідову натоптувату постать у підперезаній куфайці, в шапці з відстовбурченими вухами. Сторожко обійшов свого діда Йосипа Шаулу, но-вуличному Подайчовен, бо він би одразу прогнав під гарячу руку, аж захурчав би з мосту. Далі стояв цибатий Яшко Забейда, парубок, що недавно вернувся з війська. Дуже гордий, як три гиндики разом. І цього обминув, і ще чотирьох, і аж на лівому краю мосту, при самому ліхтарі, почепленому на перило, побачив високого дядька Тараса, добряка з добряків, і сміливо підійшов до нього. Саме в цей час задрижав міст під ногами, аж світ перегойднувся. Величезна крижина вдарилась об розкосину, з тріском полізла нею вгору. Ще мить, і садоне в поміст, зріже перила.
— Зліва! Не зівай!
Та дядько Тарас уже й сам наставив багор у центр крижини. Підскочив і ще хтось і теж уперся багром. Дядьки напружились у дві сили, одлихаючи крижину, а вона перла вгору, прямо на них. І чийсь третій багор устряв у скляну поверхню.
— Від-пи-ха-ай! Відпихай, хлопці! — кричав у напрузі дядько Тарас.
Крижина піддалася, сковзнула по відкосу праворуч, важко нахилилась, булькнула у воду й зникла під мостом.
— Шуруй, кумасю, в Дніпро!
— Там тобі воля до самого Чорного моря! — переможно примовляли дядьки.
А дід Йосип уже гукав по новій:
— Справа! Не зівай!
І тепер там ізчепилися з річкою, хто кого поґулає. З темряви знову напливають крижини, б’ються важкими грудьми об розкосини, цукристо кришаться, тонуть у шаленій воді. Дядько Тарас помічає Василька, озивається згори:
— А це що за козак Макуха, солоні вуха?
— Хіба не пізнали? — буркає хлопець.
— Чи не мій небіж, бува? Ну ти подумай…
Ей, зліва! Не зіва-ай! — дідова засторога.
— Ач, дід розспівався, — дядьків багор переймає нову крижину, але вона лізе нахраписто вгору.
— Підсобіть, хло-опці! кричить дядько, та поруч теж зайняті своєю крижиною. Дядько з усієї сили вдержує в руках багор, нависнувши корпусом над перилом, аж Василько потерпає, щоб той не сторчакнув у ворушку безодню. «Ех, нема багра!..» — шкодує Василько й підбігає до дядька, хапається й собі за слизьке мокре багрилно. Та крижина невідпорно повзе на них, як танк. Хоч ти лусни! В останню мить їх виручає Яшко Забейда.
— Хух! — відсапується дядько Тарас. — Отака нечиста сила, га? Була б поґулала, коли б небіж не підсобив, — і не зрозуміти, жартує чи справді хвалить.
— А що! Мені б такий багор, я б уде-ержав, — сказав Василько.
— Ой, хлопче. Твоя книга ще вся попереду. А поки що йшов би ти досипати своє законне, — порадив дядько.