— Ага, досипати. Тут таке робиться, що можемо без мосту зостатися. До сну хіба зараз? — звів голос Василько.
— Ну батечко! Викапаний Кирило Петрівний, — задоволено сказав дядько Тарас. — Гаразд. Пильнуй. Як підпливатиме, гукай, бо я можу проґавити.
Василькові більшої радості й не придумаєш. До рябіння у вічу вдивлявся він у сіру каламуть річки, вдихав її прісні запахи, і як тільки зблискувало проти ліхтаря гострим райдужним ребром, гукав дядькові. Той посміхався:
— Ця нас не знесе!
І справді, крижину било об розкосину, кришило па друзки.
— А за цю спаси-ибі, Васильку! — дядько впирався багром у колихку льодину, відпихав униз, струмував з розкосини.
Не помітили, коли й розвиднятися стало. У сірих номерках стало видно долину й здичавілу Рось із високою білоцерківською водою. Річка вже пустилася берега, піднялась так, що здавалося, перехились через перило й можеш дістати її рукою. Ще трохи — й обтопить кругом міст, і тоді до нього не доберешся, і на правий берег, на Заросся та Михайлівську Голосіївку дістатися можна буде тільки дідовим човном. Крига йде вже рідше й дрібніша. Велику прогнало вночі. Та ще попадається буває, й крупна, і тоді вхоркані дядьки знову нащетинюються баграми, відстоюють міст. Раптом на одній засніженій крижині Василько помічає зайця. Він улип у той підталий сніжок, прищуливши вуха. Очі розлетілися в сторони від жаху, голову пригнув до самих лап. Навіть глибокі сліди в ніздрюватому сірому снігу видно від тих лап. Ті сліди в нікуди особливо вражають Василька. Зайця несе з крижиною прямо на розкосину.
— За-аєць!.. — кричав Василько, перемагаючи клекіт води.
— Ей, косий!
— Улю-лю-лю! — голос Забейди.
Дядько Тарас наставляє багор назустріч кризі, але пізно. Стрясається під ногами міст. Василько заплющує очі. А коли розжмуряється, нема вже ні крижини, ні зайця. Тільки грива ніздрюватого снігу з ум’ятинами заячих слідів крутиться ще якусь мить між палями й зникає під мостом.
— Ай-й-й!.. — зранено кричить Василько.
Підбігає дід Йосип, насувається сколошканою бородою на Василька.
— Це хто тут на лівому фланзі порядкує у вас так тонкосльозо? — голос у діда хрипкий з божевільної ночі. — Ану, парубче, додому! І не розводь тут мокроти, і так скоро міст заллє!
— Він потонув, дідусю? Пото-нув?.. — захлинувся Василько.
— Ет, велика біда, — засміявся Забейда. — Один потонув, сто наросте за літо.
— Помовч, Яшко! — гримнув дядько Тарас.
Дід повернувся до Забейди:
— Ану, всі по місцях! А ти, внучку, іди додому. Мокрий он увесь.
І пішов Василько, пішов додому, а у вухах йому дурний Забейдин голос: «Один потонув, а сто наросте! Один потонув, а сто…» А якби я потонув?.. Уже ж не буде отого, з косими очима. Хоч і тисяча виросте, а його не буде…
Дома вже вся команда, як казав дід, була на ногах. Умивалися, старші збиралися в школу.
— Явився, забродо? — озвалась мати від печі. —Сідай, лишень, до столу. А мокрю-ущий! Як же ти в школу підеш? І шкарбани оно зовсім розкисли, аж жвяхкотять.
— Та трохи… — Василько зиркнув на ноги. Боже ти мій! Лівий шкарбан, що давно просить каші і йому живосилом скручено дротиною писок, розбубнявів од води, і з нього колющо стовбурчилася солом’яна устілка. Правий ще державсь, тільки дірка збоку на згині коло мізинця підводила. З неї теж лізла солома.
— А чого такий зарюмсаний? — спитала баба Явдоха, що також поралася коло снідання.
— За-аєць потонув…
— Отаке лихо.
—На крижи-ині піднесло… та об розкіс…
— Теж мені горе найшов. Подумаєш, — здвигнув плечима Іван.
—Жа-алко…
— Тобі весь світ жалко, — сказала мати. — Свої ноги пожалів би. Знову без онуч вибіг?
— Уже ж весна, мамо, — виправдовувався Василько. — Нам з дядьком Тарасом було жарко.
— Я тобі покажу весни. Чи й не як розгарячів. Зразу обуйсь, як слід.
— А він не вміє онучі намотувати, — підкусила Меланя. Вона ще не ходила в школу, як і Галя, бо була найменшою. Її насмішка зачепила Василька за живе, і він гримнув, як дід Йосип:
— А ти за ціп та в клуню!
Грицько вмивався мовчки, не встрявав у щоранкову колотнечу. Він завжди так, мовчкома в будь-якій катавасії, поки йому не наступлять на ногу. Марійка дозубрювала вірш на ходу, бубоніла над читанкою, затуливши пальцями вуха. Мати придивилась ближче до Василька:
— Та ні, такого я тебе не пущу ні в яку школу. Ану роздягайсь і марш на ніч! І одежу візьми, хай просохне.
— А ї-істи?..
— Подам на піч. Лізь уже.
Увійшов дід увесь мокрий, як хлющ. І з бороди навіть капає. Стяг із себе куфайку, кинув на лежанку, а вона стоїть, мов жерстяна.