—Ось і дід тобі до пари, — сказала баба. — Обидва, як цуцики.
Василько засміявся й поліз на піч. Хлопці заздрісно провели його очима. Марійка все бубоніла собі під ніс вірша. Слів не можна було розібрати, але по ритму Василько похопив, що це була дума про дуб зелений і двох соколів: «Стоїть дуб зелений, шумить він гіллями, — мовиться в тій думі, —ой там два соколи стиха розмовляли: а що перший сокіл Ленін, а що другий сокіл Сталін…» Гарна така пісня, дуже жалісна, про те, як «перший сокіл став помирати та й став до другого стиха промовляти…» Правда, дідові чогось не до душі було, коли Василько дзвінким голосом розказував напам’ять, і дядько Тарас теж тільки покрехтував, слухаючи, та посміхавсь якось болісно, наче йому рана з фронту роз’ятрювалася.
Дід присів на низенькому стільчику, роззувався.
— Голова на день зміну прислав, — прохрипів. Зовсім голос зірвав тими командами. — Вода сей рік як сказилася. Так і рине, так і рине. Підтопить нам льох. Треба картоплю витягати.
— Може й не дістане? — засумнівалась баба.
— Та де ж не дістане, як уже оно всю оболонь залило.
— Василько каже — зайця втопило? — спитала Марійка, відірвавшись од читанки.
— Така вода не те що зайця, ведмедя потопить, — одмовив дід, розтираючи задубілі руки. Василька здивувало, як дід сказав це байдуже, наче й не було ніякого зайця.
Дід завідував переправою в селі. Наглядав за мостом, пильнував того, щоб його не знесло навесні кригою, підправляв після повідей перила, відкоси, а то й міняв проламану чи підтрухлу дошку. Для цього в нього в дворі під сараєм лежав напоготові казенний матеріал. У ті дні, коли міст обтоплювало, переправляв людей човном. У сезон, тобто навесні, під час повідей, йому щодня писали в колгоспі трудодень. Решту ж року записували тільки за зроблений ремонт.
Тепла черінь, на якій сушилося просо, так гарно гріла Василькові груди, живіт, лікті, ноги. Розпарений дух проса легенько лоскотав ніздрі, солодка знемога обіймала його й приколисувала, і вже він, мов з-під глибокої води, чув голоси в хаті.
— Еге, заснув наш мостовик і не поснідав, — сказала мати десь зовсім близько.
Василько був голодний, але вже не міг ні рукою поворухнути, ні голосу подати. Дрімливці все дужче брали його в полон.
— Зайця пожалів. Плакало дурне, — говорив дід добрим голосом.
— Таке жалісливе, як і Кирило… — мати. Се вона про батька згадала.
А сон смачить теплим духом проса і такий солодкий, хоч їж його…
2
Стукала ляда верстата, і з раз по раз наростаючим шелестом клацав човник. Баба Явдоха ткала полотно. Тихо гралися дівчата на полу. Мати перемовлялася з бабою. По голосу мати сидить коло вікна. Значить, вишиває. І цокали-цокали ходики. Василько вже не спав, хоч ще й зажмурився. Він не знав, скільки часу проспав, але не наважувався поглянути на годинник, бо треба було б визирати з-за комина, його побачила б мати й чого доброго могла вирядити слідом за хлопцями й Марією до школи. Терпляче лежав, зачаївшись. А їсточки ж хотілося. Скоро йому замлів правий бік, і повертаючись на спину, Василько зашарудів просом.
—А що, парубче, прокинувсь уже? Може, буде вилежуватися? — озвалась мати.
—Я не вилежуюсь, я ще сплю-у, — заперечив Василько.
— Ну спи, спи, нам не жалко. Ми й самі справимося з твоїми галушечками.
Довелося злазити з печі. Діда знову не було на лежанці.
— Дід на мосту? — спитав.
— А то де ж. Команди-ир, — сказала баба. — Так і шукає муки на свої руки.
Мати вийняла з печі горщечок, поклала в миску вмлілих галушок, присмачених олією, поставила квашеної капусти.
—їж, полуночнику.
— А на-ам… — заскімлила Меланя.
— Ви ж уже своє з’їли, — сказала мати, але підсипала в миску й для них. — Ідіть уже. Та не вихвачуйте поперед хлопця, сороки.
Меланя й Галя присіли до миски, і аж за вухами залящало. Мати усміхнено дивилася на них синіми очима така добра, що Василько збагнув: не посилатиме його до школи. Та вже й не рано. Одинадцяту нацокало.
У мисці скоро висохло дно. І капусту всю похрумали.
— Тепер же сідай, дитино, і вчи далі по книжках сам, раз не пішов у школу, — наказала мати.
Він узяв задачник і заходився розв’язувати приклади. І не зчувся, коли вернулися зі школи хлопці й Марія. Мати насипала борщу. Покликала й діда з мосту. Обідали з усіма й Василько, Меланя та Галя, наче й не вони зовсім недавно уплітали галушки з квашеною капустою.
— Учитель питав, чого тебе нема в школі, —озвалась Марія до Василька.