— А ви що йому?
— Сказали, що ти приболів трохи.
— Ага, що ти спиш тут без задніх ніг, — засміявсь Іван.
Вони всі троє ходили до другого класу, і тільки Грицько ще був перваком. Іван, найстарший, провчився в першому класі ще перед війною, а як прийшли німці, то школи три зими не було. У другому класі Іван забалувався, хотів зовсім кидати школу, як дехто з переростків, та мати й дідова реміняка вблагали вчитися далі. Він так і вчився, з-під материного крику більше, й сидів оце ще одну зиму в другому класі.
Після обіду всі взялися за уроки, щоб до смерку повивчати, бо світили більше очима, ніж гасом, як стемніє. Дід же знову подався на міст.
— Ти й сю ніч не спатимеш? — спитала баба.
— До ночі переграє, —сказав дід. — Найстрашніше було передсвіту. Стільки нагінної криги поперло, думав уже — не вдержимось.
— А зайця не найшли? — спитав Василько.
— Зайця?.. A-а, ти про того, — дід лупнув очима на Василька, провів лапатою долонею по бороді. —Я думаю, він спасся. Крижина була широка. Десь, мабуть, прибило до берега.
І швидко вийшов з хати. Василько зрозумів, що дід його заспокоював.
— А мені п’ять поставили за «Дуба зеленого», похвалилася Марія.
— Та ти його так товкла з ранку, що той дуб, видно, почорнів на пні і соколи подуріли, — сказав Василько.
— Ну, й товкла, подумаєш. Ще побачимо, як ти розкажеш. Думаєш, відкрутився сьогодні? Учитель завтра спитає.
— Хай пита. Я його весь до буковки, хоч ти мене й серед ночі збуди, відшпарю, аж відляски підуть, — сказав Василько.
— Ой! Ой! Хто б хваливсь.
— Завелись уже, грамотії, —прикрикнула мати. — Ану тихо сидіть, не мішайте хлопцям.
Надвечори хлопці повибігали з хати. Червоно сідало сонце за Бабицькою горою, за чорними вітряками на лисому щолопочку. Багряні відсвіти впали на латки сірого снігу, на широкі води, що залили всю оболонь. На мосту стояли з баграми дядьки. Кригу вже пронесло, і вони стояли так просто, дивилися на повідь, на червоне сонце, що лихоманково вигреблося в прогайвину розвіяних хмар, курили, і вітер виривав із цигарок дим та іскри самосаду, і той димок теж був наскрізь прохоплений підрожевленим світлом. За мостом, на Зароссі безверхо чипіла хата — домівка хлопців. Ще німці, як тільки вступили, розібрали верх і стелю на ремонт мосту, і мати з дітьми перебралася жити до діда й баби. Так тепер і ходять люди, їздять машинами й возами по стелі й дахові їхньої нещасної хати. Дід її почав потроху доводити до'вма. Уже настелили з матір’ю стелю, тепер сушили голову, де б розжитися на дерево для крокв та лат. Кругом сиво стояли державні ліси, але там навіть сухого сучка на розпал не можна було взяти. Уловлять полковники — загримиш у тюрму. Трьох калапшицьких засудили ось уже після німця. Боїться того лісу дід, як вогню. «Воно б з лісником і договоритись можна, треба тільки гарно підмазати. Так чим же ти в трясці підмажеш, — каже дід, — коли в самого сухо, аж шкура репається». От і стояла їхня бідна хата, небом укрита, заросянськими вітрами підперта. Спалахнуло в її шибках вечірнє сонце, і хлопцям раптом здалося, що то мати засвітила в хаті світло й чекає їх додому. Аж закортіло гайнути туди через міст.
Хлопці гасали над прибутною водою, по справжній землі, на протряхлих уже проталинах. Од землі вставав паморочливий дух, додавав хлопцям отухи, і вони зчинили такий лемент, що дід їм посварився з мосту.
— Гайда на той берег! — не втримався Гриць. Гостреньке його обличчя розчервонілося, облізла кроляча шапка, яку він доношував після Василька, налізла на самі брови. Гриць усе поправляв її рукою, а вона знову падала аж на очі. Він усе доношував після Василька, крім взуття, яке на Василькові, казала мати, горить, наче його чорти в пеклі ганяють. А тому Гриць був у строчених валянках і гумових чуреках (клеєних галошах із камери). Чуреки порозклеювались, і їх теж поскручували дротом. — Давай, хто швидше домчить.
— Куди-и, — сказав Іван. — Не бач хіба, вода вже обтоплює міст.
Хата заклично світилась усіма вікнами.
— Перебредемо ще. Гайда.
— Мати тебе як гайдне мокрими халявами по ребрах, десятому закажеш. Та й дід он так кишне!
— Василь же он ходив на міст. Ще й уночі. А ми що, рябі?
«Ач як роздрочився, — подумав Василько. — То з нього слова не витягнеш, а тут розгероївся, не зупиниш».
— Василеві можна. Він у нас жалісливий. За всіма зайцями гіркі сльози проливає.
— Ну й проливаю. Тобі що, у чоботях, може, мокро від моїх сліз? — огризнувся Василько й почвалав ображено в двір. Хлопці поогиналися ще, а як дядьки рушили з мосту, й собі потягли додому.