З
Першою прокидалася в хаті баба. Вона шаруділа в темряві, вбираючись, потім світила каганчик десь на карнизі комина, вмивалася, ставала на молитву. Баба довго шепотілася з Богом, хрестилась на образи, і велика її тінь також хрестилася на стіні й навіть на стелі. За бабою вставала мати, і вони в дві пари рук заходжувалися коло сніданку. Не скоро по тому зачинав ворушитися дід Йосип на своїй лежанці, зі стогоном, покректуванням зводився, прокашлювавсь, розчісував п’ятірнею хащі чорної із сивиною по краях бороди. Він, як і баба Явдоха, щодень ставав на молитву, але проказував її не пошепки, а бубонів собі під ніс так, що його гарячі слова міг розібрати не тільки Бог, а й кожен, хто прислухається в хаті.
— Го-осподи! Дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе сьогоднішній день… — пристрасно просив дід. — У всіх моїх ділах і словах направляй мої думки й почуття…
Голос у діда низький ще й прихриплий після вчорашнього змагання на мосту з кригою.
— Навчи мене, Господи, прямо і розумно чинити з кожним членом сім’ї моєї, нікого не засмучуючи й не кривдячи…
Василькові завжди ставало впокійно на душі, коли дід смиренно промовляв до Господа оці слова про них усіх. Дідів голос у цьому місці теплів, якось по-особливому, м’якнув. Дід і справді був милосердний з ними, а якщо коли й тримав на кого, то вже тоді, як добре виможе. Він, бач, жалів їх усіх перед Богом.
— Навчи мене, Господи, — просив дід, — молитися, надіятися, вірити, терпіти й прощати. Амінь.
Тепер уже треба було вставати й малим, але вони вдавали, що сплять ще глибоким сном. Так не хотілося вилазити з-під теплої ковдри в схололій за ніч хаті. Та мати будила їх, щоб устигли ж і вмитися, і вбратись, як слід, і поїсти. Зчинявся гармидер на всю хату, товкотнеча коло помийниці, над якою вмивалися з рота.
По розвидні, коли витикалося сонечко з-за лісових сіл, з-за Росі й прокладало від причілкового вікна аж до порога золотий стовп у збитій пилюці, вирушали малі Петрівні до школи.
За сю ніч води прибуло так, що міст затопило, відрізавши на добрих два тижні Заросся від Голосіївки й Калашників.
Дід Йосип уже вигрібав у човні на далекий тепер правий берег, де його чекали заросянські школярі. Поперегукувавшись із заросянськими, Петрівні почвалали своїм гуртом. За дідовим садком, серед вулиці їх раптом з диким гійком нагнало, забризкало з ніг до голови, покопотіло далі, в Калашники.
— Забейда! Дурило набитий! — закричав услід верхівцеві Іван. Той оглянувся, здибив коня, заіржав недобрим сміхом, потряс у повітрі натаєм:
— Я т-тобі! Аг-га-га-га!..
І помчав розгаслою вулицею далі. Петрівні, мов скупані цуценята, обтрушувалися від талої води та грязюки, лаялися, Марія плакала. Один тільки Грицько вберігся, бо був саме за Йваном, коли налетів той шалений чорт безрогий.
У школі стояв з черговими на порозі вчитель Микола Костьович, слідкував, щоб школярі заходили до коридору з витертими ногами. Він був у розстебнутій шинелі, без шапки, вітер куйовдив йому кучеряве чорне волосся.
— Тонкусь! Ти куди ото пристроюєшся? — крикнув учитель своїм розлогим, із командирським металом голосом. — По пуду грязюки на ногах.
Переросток Тонкусь позадкував до обчищалки, бубонів під ніс лайки дорослих. Раптом учитель уздрів Івана, Василька, Марію. Чорні очі його зкругліли.
— А ви, Петрівні? Де ото так забейкалися по самі вуха?
— Ага, забейкалися, — прогув Іван. — Забейда, придурка шмат, конем ледве не потоптав.
— Ти як ото висловлюєшся, Петрівний? — грізно звів голос учитель.
— А чого ж він, як хвашист, конем на нас попер? — не здававсь Іван.
— Послухай, ти! — гнівно заклекотів Микола Костьович. — Батьковою дорогою йдеш?! Яків Забейда тобі не фашист і не придурка шмат, а колгоспний об’їждчик. Колгоспне добро охороня. Зрозумів?
— Чого ви кричите на Йвана? — заступився за брата Василько. — Чи й не охоронця найшли із Забейди. Та той Забейда сам найбільше й краде, уже оно аж кінь його згорбатів.
Школярі розсміялися. Учитель мало не затанцював зі злості од Василькових слів.
— Слухайте, ви! Петрівні! Ану, зразу ж марш додому. Усю школу мені вибарложите!
Петрівні знали, що вчитель не злюбив їх з першого дня, як вернувся з війни й став завідувачем школи. Це відчували всі учні. Дехто з відмінників та вчителевих підлиз також гнув кирпу перед цими ворогами народу. Але більшість школярів співчувала їм, перейнявши цього співчуття від своїх рідних. Та й не в одних Петрівних забрано було батька отак по-вовчому, вночі, коли діти спали. Учитель і до інших таких сиріт влади був немилостивий, але особливо чогось уївся на Петрівних. «Може, того, що вас багато після батька зосталось?» — казала мати.