Увечері Василько впросився в матері на всеношну.
— От же ж несплюх, — сказала мати.
— Хай іде, — згодився дід, — Тільки щоб держався нас із бабою.
— А як спати схочеш та брязнешся там серед церкви? — спитала Марія.
— Хто? Я захочу?! — зверетенився Василько. — Та я тобі три всеношні підряд вистою!
— Ага! А після мосту хто хропів увесь день на печі, аж крейда сипалася з коминів? — припрявсь Іван.
— Так я ж обсушувався, от і розморило в теплі.
— Може, й ти підеш із нами? спитав дід Івана. — Не розколеться лоб, якщо який раз перехрестиш.
— Дуже мені треба. Я краще посплю, — відмігся Йван. — Та й учитель із своїми шпигунами нишпоритиме по церкві, переписуватиме, хто був, а потім виставить на посміховище перед усією школою.
-А ти, Ванько, не посміху лихих людей бійся, а гріха, — повчав дід. — 3 посміху, казав той, люди бувають, а з грішників…
Пізно увечері, коли вже малеча повкладалася спати, баба застелила кошик рушником, опустила на нього паску, поклала крашанки, кільце ковбаси, пироги, прикрила все це ще одним рушником, сказала дідові й Василькові прояснілим голосом:
— От уже й празник на воротях став. З Богом парубки?
— Ходімте! — весело вигукнув Василько.
— Тільки ж дивись, Васильку, — попередив дід. — Якщо ти в чомусь согрішив, стань і помолись Богу, покайся, щоб умер твій гріх до півночі. Бо без смерті гріха не настане воскресіння Бога в твоїй душі. І ти не відчуєш ніякої радості.
— Я не грішив, дідусю.
— Тоді ходім сміливо.
І вони вийшли в теплу великодню ніч. Густа весняна темрява гомоніла, приглушено перегукувалася, тупотіла мостом з правого берега. Гомоніло й попереду, в Гамарні й по всіх Калашниках. Василько йшов у цьому дивному нічному гомоні, у цьому людському безсонні й загальній збудливій піднесеності, вдихав запах першої дорожньої пилючки, притоптаного споришу, і маленьке його серце бентежно завмирало в передчутті радості. Його тільки турбувало те, що в церкві може наткнутися на вчителя.
Церква виросла з пітьми велична, заграла високими освітленими вікнами. Це світло вибивалось і з відчинених дверей, падало на паперть, де щільно стояли й сиділи по обидва боки старці, христарадили до парафіян. Василько взяв із кошика кількоро пирогів і крашанок, наперед розрахованих на старців, і роздав у чиїсь тремтячі руки, чуючи у відповідь шелестке:
— Спаси, Господи, і помилуй!
— Спаси, Господи, і помилуй!..
Раптом він побачив учителя, що схилився до якоїсь переляканої школярки й металевим голосом вичитував їй свою занудну мораль, а поруч стояла мати, знічено тримала перед себе великоднього кошика. Учитель розхилився й озвавсь до матері:
— Не можна, молодице. Самі моліться, а дітей нам не затуманюйте. Не маєте права. Вашій дівчині виставимо двійку в чверті за поведінку.
— Я й не збиралася затуманювати… — виправдовувалася мати. — Ні на кого ж лишити дома.
— Нічого не знаю, молодице. Не можна й усе! — звівся металевий голос.
Василько сховався за діда, й вони поза богомольцями щасливо вступили до храму. Василько полегшено зітхнув, зняв слідом за дідом картуза, почав хреститись, як тут чиїсь холодні пальці вхопили його за руку. Оглянувсь і зустрівся з примруженими очима третьокласника Юрка Гарасюти. Вони були в нього якісь каламутно-водянисті, завжди насмішкувато прискалені.
— Усе, Петрівний! Спікся! Тебе викрито! — зловтішно вигукнув цей бригадирів синочок. — Я зараз же приставлю на тебе Миколі Костьовичу. — Гарасюта був у картузі, але богомольці мусили миритися з цим, бачачи на його рукаві широку червону пов’язку, а на грудях червоний галстук.
— Ну й приставляй, шпигуняра шмаркатий! — висмикнув руку з його холодних пальців Василько й протовпився слідом за дідом і бабою далі в храм.
«Приставить. Хай приставля… Боявсь я їх…» — думав Василько й уявляв уже, як у понеділок вивісять стінгазету й намалюють його в церкві. Хіба ж не було торік. Намалювали двох школярів, які стукнулися перед іконою лобами, аж іскри посипалися з очей. «Похристосались!» — було підписано. А далі називались учні, яких було спіймано в храмі на молитві. Василько так радів, що його тоді не виявили. З тих пір боявся ходити в церкву. І оце тільки через рік зважився. І зразу ж попався. «A-а, хай малюють, хай приставляють…»
«Приставити» — це було офіційне слово в школі. Учитель так і казав їм: «Коли ви побачите, що хтось бешкетує, порушує поведінку, ви повинні мені приставити на нього». Приставляли всілякі вчителеві підлизи, а то й так, один на одного, коли посердяться між собою.