«Хай приставляють…» — бадьорився Василько, але душа його терпла, коли він думав про понеділок, про стінгазету, і про те, як учитель пробиратиме його на лінійці перед усією школою, і як із нього глузуватимуть кілька днів: «Святий-божий в овечій кожі!»
Дід і баба стояли в густому натовпі, слухали службу Божу й молилися. Василько й собі почав хреститись і проказувати слова слідом за півчою: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. Блаженні чисті душею, бо вони Бога поба-ачать…». І Васильковій душі повернулася рівновага. Скоро він злився з неземним сяйвом образів, золота, мерехтінням сотень свічок, запахом ладану й піднебесним співом. Душа його затрепетала, піднеслася над усім буденним, грубим, йому стало жалко до сліз батька, який поневіряється десь по тюрмах за те, що любив людей, і матері зробилося жалко, Івана, Гриця, Марію, Галю, Меланю, і зайця, що потонув під час повені і за якого всі так підсміювалися тоді з Василька, і він став молитися й за них, щоб їх помилував Господь… Високо, мов голос голубих небес, злинав тенор дядька Тараса, вів за собою півчу, і було це так урочисто, красиво, велично, що здавалось, наче небо розкрилося в усіх над головами, і Бог невидимо зійшов з неба в храм і увійшов у серце кожного, хто зараз гаряче молився. «Блаженні чисті душею, бо вони Бога побачать…» І для Василька вже й учитель, і Гарасюта, і стінгазета, і піонерська лінійка зробилися в цю мить такими мізерними, безглуздими і безсилими проти сієї величної краси, що не варто було про них і згадувати.
Опівночі врочисто заклекотіли дзвони на дзвіниці. До церкви повернувся знадвору хресний хід, і отець Павло в золотих ризах радісно возвістив:
— Христос воскресе!
Люди відповіли хором:
— Воістину воскрес!
— Христос воскресе! — повторив отець Павло.
— Воістину воскрес!
І втретє возвістив:
— Христос воскресе!
— Воістину воскрес! — проказав і Василько збуджено разом з дідом і бабою.
— Воскресєніє Твоє, Христе Спасе, ангели поют на небесі, — співав отець Павло.
Йому з клиросу відповідала півча таким могутнім срібнозлотим хором блаженних голосів, що в людей сльози закипали на очах:
— Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ, смертію смерть поправ, смертію смерть попра-ав і сущим во гробі, і сущим во гробі життя дарував, життя дарував, жи-иття, життя дару-ва-ав…
На розсвітах од царських воріт почався хресний хід із кольоровими корогвами. Народ повалив із храму. Лаштувалися в три ряди круг церкви, виставляючи перед себе кошики з пасками й крашанками на освячення. Урочисто співали дзвони в горі. Радісний гомін стояв над рядами. Василько дививсь, як від рожевого сходу напливають освітлені лампадами корогви. Гучнів спів півчої. Стало видно з-за рядів плечисту постать отця Павла й чути його низький голос «Христос воскресе!» Ось він уже зовсім близько, енергійно, радісно:
— Христос воскресе!..
— Воістину воскрес!.. — різноголосо відгукувалося по рядах.
Біла рука священика змахнула віничком. Свіжа свячена росичка бризнула Василькові межи очі, розбуркала, прогнала дрімки.
— Христос воскресе!.. — заіскривсь благою вістю голос отця Павла.
І ще бризнуло срібним дощиком. І Василько тихо засміявся, і люди навколо теж усміхались, збуджено перемовлялися, підхоплювали кошики із посвяченим, виходили із церковного подвір’я. Рушили й дід з бабою. І Василько посунув із жалем за ними. Він такий охочий, що стояв би тут іще та все слухав і роздивлявся, але дід оглянувся й підбадьорив:
—Не відставай, Васильку!
І вони пішли. Над ними висіло великоднє небо, мінилось, переливалось, як писанка, святковими кольорами. Бархатний гомін огортав село, розпливався по його кутках і знову наростав з тих же кутків, бо то вже поспішала нова хвиля прихожан до храму, назустріч ясноголосому, піднесено-уро- чистому передзвону.
А дома, коли вони повернулись, усі спали й не знали ще про ту радість, яка постала над світом, — Христос воскрес.
Великдень осяяв їхню хату золотим сонцем з причілкового вікна. Раннє сонце грало в хвилях Росі, і від тих хвиль дрібно бігли ясні зайчики по білій стелі й стінах хати. Рях-тіли срібні ікони на покуті, світився образ Миколи-угодника на чільній стіні. За столом сиділи прибрані у святешне всі шестеро дітей Петрівної Оляни, дід Йосип і баба Явдоха. Вони щойно помолилися Богу й тепер розговлялися свяченою паскою, і свяченою ковбасою, і свяченими крашанками. А ще їли пироги з капустою, з підсолодженою квасолею і холодець. Та найбільше налягали на паску. Меланя і Галя так ті лише нею й утішалися: з однієї долоньки кусали паску, а з другої заїдали тією ж паскою і були хтозна які щасливі. Мати ковтала непролигі сльози, дивилася на своїх дітей, на їхні зрожевілі личка од такої гарної святкової їжі, думала про їхнього нещасного батька Кирила Пилиповича Петрівного, думала, думала та й не видержала.