О. Мойсей силою взяв пляшку і миттю випив другу чарку. Перегодя о. Хведор закурив сигарку. Перший свіжий димок дуже приємно залоскотав у носі в гостя.
- Не кури, будь ласка - просив о. Мойсей. - Хіба ж ти не знаєш, що доктор заборонив мені й курити. Не дратуй-бо мене.
- Одчепись ти з своїм доктором! що не доктор, то нахаба! Як його слухати, то й з голоду вмерти треба.
- Скільки раз я зарікався не курити! - каже о. Мойсей. - Одже ж не покину! Поки не чую диму, то й байдуже. А як курить хто мені під носом, то, здається, оддав би все на світі, щоб тільки покуштувати отого поганого зілля.
- Коли хочеш кидати, то не одразу: один день покури тричі, другого дня - двічі. От почни так од цього вечора! - На, посмокчи!
- Може, ти й правду кажеш, - промовив о. Мойсей вже якось веселіше. - Давай, покурю та й закаюсь!
Закадили панотці і поодкидали голови в кутки канапи. І полилась їх розмова - щира, непотайна; без жадних свідків, чужих і своїх рідних, в тихій теплій світлиці, в тиші спокою темної осінньої ночі, за чаркою доброї горілки або наливки, - не раз було панотці пробалакають цілу ніч до світа. Вже матушка, виспавшись, було вигляне з дверей, гримне на їх та й знов засне, а панотці на те не вважають! Нічна пізня доба, чарка горілки - розгортують душу, розв'язують мову, додають красномовності навіть не красномовній розмові мовчуна о. Мойсея.
Батюшки мовчали, втягуючи в себе дим, і буцім збирали розкидані думи, вибираючи ту, з которої треба б почати розмову.
- Як же, о. Мойсей, твоя сім'я?
- Моя сім'я? Не благословив бог мене сім'єю! Не ростуть чогось мої діти. Чи мене за що бог карає, чи я сам нездоровий, чи моя жінка така! От і ці двойко, позоставались живі… чогось вже мизерніють, кривляться…
- Ти шкодуєш, що твої діти вмирають. А мої вже й геть-то живучі. Такого їх, такого їх багато, що, далебі, не знаю, що й діяти! Семеро одніс я на кладовище, а там спить у мене аж сім дочок, а два сини в школі. Коли тебе нудьга бере за дітьми, візьми, будь ласка, в мене зо двоє або зо троє, - я тобі ще й подякую.
О. Хведор зареготався, аж канапа задвигтіла на хисткому тонкому помості.
- Чужі діти - не свої, - одказав сумно о. Мойсей.
- Та ще й не мруть чогось! - промовив о. Хведор, - не так, як буває в людей. Оце й заслабне часом котра дитина, хиріє, стогне, мизерніє. Думаю: от-от умре! От-от бог прийме до себе. А воно візьме та й очуняє. А все то жінка! Як візьме коло його панькати, тупцяти, як візьме припарювати, та виливати, та облизувати, то, дивись, вже моя дитина й очуняє! Ха, ха, ха!
- Гріх тобі, о. Хведор, таке говорити про своїх дітей!
- Та вже нехай хоч гріх! У мене, що на умі, те й на язиці… Ха, ха, ха! А як ти собі, о. Мойсей, міркуєш? Оде в мене сім дочок - я не лічу синів - треба їм справити сім суконь, та сім сорочок, та сім пар черевиків. Побільш вдвоє, то-буде чотирнадцять. А там ще як почнуть вигадувати свої витребеньки, якісь комірчики, та стьожечки, та блонди, та якесь дрантя, та якесь біси-батька-зна-що! Та все по моді та по морді! Я тобі кажу, що на силу велику вистачаю! Несила настачить на їх. А тут, знаєш, ще до того вдались мої дочки в свого батька! Ха, ха, ха! Всі сім товсті, неначе «сім гладких корів фараонових». Сьогодні справиш одежину, яку удяганку, а через тиждень - вже й тісна стала! Ще добре, що не всі дорослі, - одна другу доганяє - так одежина переходить з плечей на плечі. Та ще й повдавались в матір: усі чепурні, шанують одежу, усі глядять одежини, як ока в лобі.
- А хто ж винен, - промовив о. Мойсей, - коли й ти сам не згірше колесницегонителя фараона: гладшаєш щодня, нівроку тобі.
- Ти й правду кажеш, отче Мойсеє! Недавно стулив я собі оцю рясу. Не жаль би було, якби не казав кравцеві, - а то казав і наказував: не ший же щільно та тісно! Ший якмога ширше! Коли вчора дивлюсь, - на плечах чисто порозлазилось шитво. Я до попаді - показую та лаю кравця. А вона мені як одрубала, та ще й при дочках: «Не кравець-бо винен! сам розлазишся, то й одежа мусить розлізтись, - не залізна ж!» Я покинув рясу та мерщій з хати! Ха, ха, ха! А тут, не тобі кажучи, ростуть дочки так швидко, наче на дріжчах! У других дочки і в двадцять років ходять в куценьких сукнях, а в мене, оце мине дочці тринадцять, так її хоч зараз заміж давай. Одна одну доганяє! Не знаю, що й робити на світі. Богослови знають, що в мене не гурт-то грошей, обминають мою хату або приїдуть об'їдять, обіп'ють, понюхають та й поїдуть. А мої дочки сидять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Видаватиму, хто перший трапиться: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До старших дочок вже й богослови не присватуються, - кажуть, що старі. А їм всього вісімнадцятий та дев'ятнадцятий рік!
- Чого це ти, о. Хведор, взявся на своїх дочок? Вони ж дурно не їдять в тебе хліба, - вони коло всього, а твоя матушка тільки порядкує.
- Отак пак! Ба, ще б посідали та руки позгортали! Вони, бач, і робили б, що тільки б плутали на п'яльцях якесь своє дрантя. А я їх турлю до пекарні! Робіть, кажу, діти, самі на себе, - на вас слуг не настачиш. Нехай пораються і коло печі, і в хаті, і на огороді; нехай хліб печуть, обідати варять у жнива, прядуть. Тільки не посилаю з сорочками на річку та на поле.
О. Хведор знов поналивав горілки в чарки.
- Будьмо здорові! - промовив він, випив і закусив варенням. - Прошу покорно, о. Мойсей.
- Ой боюсь, боюсь! Лихо мені з цією горілкою! Хтось лукавий вигадав її на моє лихо! Не довго животіти мені через неї.
- Пий-бо! чого ти? Дома собі будеш піснюкати, а в гостях «розрішеніє на вся: вина і єлея».
- Воно й справді, що я оце в гостях! Не питиму вже дома, - промовив о. Мойсей, а сам скоса привітно поглядав на ясну, блискучу, як зоря, чарку настойки.
Випили знов по чарці. О. Мойсей довго смакував, обсмоктуючи свої синюваті губи. - Гримаєш ти, о. Хведор, на дітей. А в мене ж то, в мене швидко не буде дитини, ані щастя, ні хатини, як співають у пісні. Чи воно пороблено, чи воно наслано? Надісь, кимсь, наслано… Кажуть, що моя хата закладена майстрами на дитячу смерть… І в старого батюшки мерли діти. Я вже й воду святив, вдруге святив усі кімнати, вже й питав між старими людьми…
О. Мойсей зігнув шию карлючкою, а голова звисла на груди.
- Бог зна, чого ти журишся, о. Мойсей! - каже о. Хведор. - І хочеться тобі того клопоту? Я й не радий, а діти родяться, родяться та й ще родяться, і не знаю, коли тому кінець буде!
О. Хведор зареготався, аж затупотів ногами, аж поміст задвигтів.
- По цій мові - будьмо здорові! - промовив він, наливаючи по чарці.
- По цій мові можна й мені, - додав о. Мойсей.
- Та пий-бо одразу, не смакуй! - приказав о. Хведор, регочучись дрібно. - І чарки біси-батька-зна-які пороблено! Вип'єш, наче муху проковтнеш!
О. Мойсей не сперечавсь, ковтнув хильцем і тільки втягував, по своєму звичаю, обидві губі в рот.
- Казав я тобі, о. Мойсей, що видам дочок за того. хто перший трапиться, чи він буде дяк, чи мужик, чи циган. Одже ж, я так швидко і зроблю. Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок, - ходить та й ходить, трохи не щодня. Дочки й раді, бо, відомо, вже дівчата на порі, регочуть та жартують з ним. А ляшок з себе дуже не поганий, веселий, точить баляндраси моїм дочкам. Тільки чин на йому біси-батька-зна-який! Він якогось пана підписаря підписар, чи що! Фамілія його - Серединський. Приїхало воно сюди на економію недавно, таке миршаве, захуджене, обшарпане, обстрьопане, мизерне, замліле! і називає себе шляхтичем. Передніше колись було мене обминає, знать, соромиться свого дрантя, а як облатався, обшився, став на панка схожий, тоді почав до мене підступати, та все сміливіше, та все сміливіше. Потім дивлюсь, - вже і втиривсь у мою хату! А з дочками куди тобі! наче зріс у панських будинках. І тепер ходить трохи не щодня. Мені вже і надокучає, бо треба з ним панькатись, коли впустив до своєї господи. Будьмо здорові!
Випили й закусили. О. Хведор перехилив порожню пляшку над чаркою.
- Чи це ми вже й вихилили повний графин? Чи не тим, що ти, о. Мойсей, маєш якусь прирожденну нахильність до чарочки?.. Ха, ха, ха!
- Як випили, то господар ще принесе, - одказав о. Мойсей.
О. Хведор скинув чоботи, підгорнув поли, взяв графин і, тихесенько закрадаючись, як кіт до миші, пішов у другу темну кімнату точити горілку з барильця. Серед тиші ночі чути було дуже виразно, як горілка стиха булькотіла з барильця, вливаючись у пляшку і шелестячи по боках скла.