Коли це - щось заворушилось і загомоніло в другій темній кімнатці. В одчинені двері, мов той херувим з небес, вилетів о. Хведор. Од швидкої ходи він аж вихав полами на повітрі, а волосся на голові настовбурчилось вгору, ніби легкий пух. В руках у його був превеликий бутиль доброї горілки.
- Ох мені лихо! - промовив о. Хведор, озираючись на темні двері, ніби звідтіль за ним гнався домовик. - Певно, оце моя матушка почула, що я горілку точу, та так нагнала, що й насилу втік. Коли б лиш не прибігла та не одняла бутля.
О. Хведор поставив бутля під стіл, але, прислухавшись, що знов все поснуло й запанувала тиша в покоях, незабаром витяг і поставив на столі.
- Будьмо здорові! Помершим чарка, а нам горілка, - промовив о. Хведор.
Випили й закусили.
- Смієшся ти з мене, - каже о. Мойсей, - що моя Марія Івановна забороняє мені пити, а сам, бачу, не згірше боїшся своєї жінки…
- Ет, о. Мойсей! Все то твої доктори нашкодили: набрехали моїй попаді, ніби мені горілка шкодить через те, що в мене шия дуже коротка. Бач! Вір дурням! І довга шия - не пий, і коротка шия - не пий. Страхають мене паралічем. Один тому час! І пити - вмерти, і не пити - вмерти! Лучче ж пити і вмерти! Раз родила мати - раз і помирати! Ану, о. Мойсей, їй правду кажуть доктори? Чи стукне мене параліч?
О. Хведор налив, випив і замовк, неначе ждучи параліча.
- Ні, нема! Не бере! - промовив. - Тепер вже не занапастимо себе. Ну, сміливо! Марш уперед.
Знов налили чарки і повипивали.
- Про що пак ми були розговорились? - спитав о. Хведор.
- Про якогось Серединського, про панича.
- Еге! Так, знаєш, занадивсь ото до мене той панок Серединський. Ходив передніше сам, а це вже почав ходити з нашим сусідою, дідичем Хоцінським. А знаєш, як я познайомився з тим Хоцінським?..
- А як?
- Дуже чудно й трохи смішно! Чи до тебе пак приходили панки кумами держати до хреста мужичих дітей?
- Приходили перед повстанням і не раз, а це щось і перестали, - одказав о. Моисей.
- Ото ж і до мене було оце й несуть хрестити мужичу дитину. Кумою - молодиця, а за кума - панок з заводу. Що це сталося з панами? - думаю було собі. - Колись дерли шкуру з людей, а це почали брататись та єднатись, навіть пити з ними горілку. Щось воно та є. Аж воно так і вийшло. Випиймо, о. Мойсей… - Раз якось принесли дитину до хреста. Кумою - молодиця, а кумом - якийсь незнайомий пан, здоровий, огрядний, з маленькими тонкими ніжками, - достоту неначе хто підпер барило двома паличками. Заповістивсь мені, що він такий і такий дідич, близький мій сусіда, і приніс до хреста дитину свого робітника, доброго й вірного, знаючи звичай - од хреста не цуратись. А я собі думаю: дай трохи пожартую з паном, щоб не дуже квапився куматись з людьми, бо таки заздрівав його щирість. Веду кумів у першу хату і починаю хрестити дитину по всім правилам, як личило такому кумові. Читаю помалесеньку, виразно, поважно, слово за словом, а дяк з паламарем приспівують. Стоїть мій пан, перекидаючи з ноги на ногу своє барило. А я читаю та й читаю, та співаю! Дивлюсь, - пан мій вже сопе, а з лоба піт горохом котиться, а я читаю та читаю! Ха, ха, ха! Нехай, думаю, покуштує, що є на світі дещо й важке. Дивлюсь, - вже близько кінець. Я перемахнув для поважності на молебінь, давай вичитувати один, потім другий. Хоцінському дав на руки дитину. Він червоніє, от-от упаде! Годі, думаю, - буде пан до нових віників пам'ятати, як о. Хведор хрестив дитину. Навпісля чую - мій пан аж трохи заслаб, мабуть, одстояв ноги. Так-то ми й познайомились. Ковтай муху, о. Моисей!
- Ні! щось мало поживи з цієї мухи. Буду я ґедзів ловити, абощо.
О, Мойсей достав з другого стола стакан, налив трохи не повний і почав дудлити.
- От і почав Хоцінський до мене вчащати; просить і до себе, дає мені гостинці, шле мені з сахарні по голові сахару, - бачу, чогось годить мені, тупцяє коло мене; а як прийде до мене в гості, в'ється коло моїх дітей, тирить їм у руки польські книжки, цвенькав до їх по-польській.
- Та наші пани, - промовив о. Мойсей, - таки догоджають батюшкам, хто вміє кільки слів цвенькнути по-польській. І я, грішний, колись ненароком так собі випадком промовив слів двоє по-польській до свого пана, - зараз на другий день прислав хуру дров! За дві слові!
- Зате ж підставляють вони стільця тому, хто не годить їм! - промовив о. Хведор. - Чи чув про благочинного з Куцого? Як його обговорював дідич Панятівський перед архієреєм, перед сторонніми людьми, перед панами за обідом, тоді, як вікарний їздив по єпархії! Де ж пак! видумав якусь історію, ніби його свиня вскочила в попів огород; піп ніби дав іїй сто різок, звелів зв'язати і одіслав соцьким у стан, вкупі з прощенням на «оную безпокойную рябу панську свиню».
О. Хведор зареготавсь, наливаючи горілки в чарку, аж горілка перелилась через край.
- І справді, чудна та Польща, - промовив о. Мойсей, - сама лежить зв'язана, скручена, ледве дише, а ще таки простягає руки, щоб щось наше загарбати собі.
- Будьмо здорові, о. Мойсей! закушуй-бо, а то на голову буде важко… От і почав ходити Хоцінський з Серединським. Чи не моститься часом він у свати до моїх дочок?
- Ой, не хапайся, о. Хведор, з сватанням! Питай людей.
- Добре тобі й говорити, коли тобі на шиї не сидить сім дочок.
- Коли б мені хоч одну дочку! Вже я й хати святив, і пшеницю сіяв на чотирьох углах дома. Пшениця посходила, значиться, місце благословенне…
- Знаєш, що зроби, о. Мойсей! Об'їдь ти, голий, серед дня, верхом на лопаті тричі кругом хати та прочитай на ході тричі «Отче наш»; тоді, певно, так перелякаєш домовиків, що не потраплять куди втікати! Ха, ха, ха!
О. Мойсей підняв голову, думав почути щось путнє, але зараз схилив її вниз, осміхнувшись.
- От ходить до мене Хоцінський та годить мені. Недавно оце прислав мені деревні на повітку та на опал три хурі хмизу.
- Чи й той пан годив тобі, що передніше був тута? - спитав о. Мойсей.
- Де там тобі! Той був з багатих, значних панів, з аристократії, та гордий, та пишний! Йому, мабуть, здавалось, що він і тепер панує на Вкраїні, як було колись за царя Гороха, як людей було трохи.
- А хіба ж і не панували вони в нас? Що хотіли, те й робили, не було їм упину, - одказав о. Мойсей.
- Як приїхав до нас той передніший старий пан, я накинув свою скуфію, надів найновішу, найпросторнішу рясу, трохи напиндючивсь та й пішов до його, - думаю: познайомлюсь і поговорю за квит на дрова, бо тоді, бач, пани давали нам дрова на топливо з свого лісу. Заповістивсь через лакея. Коли це - виходить до мене пузань у шлафроці з люлькою в зубах на довженнім цибукові; надувся, насупився, напиндючивсь і заступив мені двері до гостинної, та починає питати, чого мені треба, як того мужика, а сісти й не просить. Е - думаю, - вибач на цей раз! Не годиться ж таки мені стояти коло порога, та ще й в скуфії. «Вибачайте, кажу, пане, але ні вам, ні мені не випадає говорити навстоячки!» Взяв я поминув його, пішов в гостинну та й лагожусь сісти в найбільшому кріслі, а його прохаю сісти коло себе. Він тоді ні в сих ні в тих! Круть-верть сюди, туди! так йому погано стало. Поставали ми обидва коло фотелів та й почали вгнізджуватись. Ніяк не влізу в прокляте крісло, таке вузьке! Коли дивлюсь, і пан трохи застряг, бо і сам не влізе гаразд. Ха, ха, ха! - зареготався я, а пан і собі за мною. «Шкода, кажу, пане, й заходу! не задля нас, певно, роблена ця мебіль. Сідаймо де інде, - на софі, абощо!» Сів я та й упірнув у пружини сливе до самого долу, а пан упірнув з другого боку. Сидимо ми, тільки голови наші видно, мов десь за горбами виглядаємо! А софа трісь! лусь! трісь! та все тріщить помаленьку. Одже, од того часу і почав ласкавіше зо мною поводитись, почав навіть руку подавати.
- Випиймо, о. Мойсей, за вічну пам'ять шляхетського, польського гонору! За їх бундючність давню!
Випили й закусили.
- Е, о. Мойсей! ти, бачу, й честі не знаєш. Дивись! вже горілки тільки на дні! - промовив о. Хведор, трясучи останньою горілкою, котра шелестіла в пляшці. - Як же я теперечки добуду другого бутля? Треба хоч рачки лізти в ту хату, бо матушка почує.