- І що зашкодить одна чарка? - вмовляв далі о. Хведор. - Чарка - то ніби одна крапля; вона тобі навіть горла всього не обмоче…
- Може, й справді так! - промовив о. Мойсей, радий, що натрапив на сяку-таку причину.
Що божого дня о. Мойсей зарікався пити й курити, але що божого дня було знайде якусь причину, щоб розрішити, буцімбито в останній раз. А потім знов давав собі зарік, і знов знаходився той капосний останній раз. І тепер - очі в його повеселішали; він узяв чарку, підняв її до світла, подививсь на неї любо, як мати на свою дитину, і тихенько почав цідити в рот, помалу задираючи голову. Довго держав він чарку коло рота, висмоктував останню крапельку і, одірвавши чарку, почав утягувати в рот сині свої губи, ніби смоктав їх.
- Яке ж то добро, оця горілка! - промовив стиха о. Мойсей. - І той розумний був, хто її вигадав.
Він схопився з місця і хотів налити другу чарку. О. Хведор миттю підняв графин вгору.
- А зась тобі! вибачай на цей раз! Просив я тебе, а тепер попроси ти мене. Ха, ха, ха!
О. Мойсей силою взяв пляшку і миттю випив другу чарку. Перегодя о. Хведор закурив цигарку. Перший свіжий димок дуже приємно залоскотав у носі в гостя.
- Не кури, будь ласка - просив о. Мойсей. - Хіба ж ти не знаєш, що доктор заборонив мені й курити. Не дратуй-бо мене.
- Одчепись ти з своїм доктором! що не доктор, то нахаба! Як його слухати, то й з голоду вмерти треба.
- Скільки раз я зарікався не курити! - каже о. Мойсей. - Одже ж не покину! Поки не чую диму, то й байдуже. А як курить хто мені під носом, то, здається, оддав би все на світі, щоб тільки покуштувати отого поганого зілля.
- Коли хочеш кидати, то не одразу: один день покури тричі, другого дня - двічі. От почни так од цього вечора! - На, посмокчи!
- Може, ти й правду кажеш, - промовив о. Мойсей вже якось веселіше. - Давай, покурю та й закаюсь!
Закадили панотці і поодкидали голови в кутки канапи. І полилась їх розмова - щира, непотайна; без жадних свідків, чужих і своїх рідних, в тихій теплій світлиці, в тиші спокою темної осінньої ночі, за чаркою доброї горілки або наливки, - не раз було панотці пробалакають цілу ніч до світа. Вже матушка, виспавшись, було вигляне з дверей, гримне на їх та й знов засне, а панотці на те не вважають! Нічна пізня доба, чарка горілки - розгортують душу, розв'язують мову, додають красномовності навіть не красномовній розмові мовчуна о. Мойсея.
Батюшки мовчали, втягуючи в себе дим, і буцім збирали розкидані думи, вибираючи ту, з которої треба б почати розмову.
- Як же, о. Мойсей, твоя сім'я?
- Моя сім'я? Не благословив бог мене сім'єю! Не ростуть чогось мої діти. Чи мене за що бог карає, чи я сам нездоровий, чи моя жінка така! От і ці двойко, позоставались живі… чогось вже мизерніють, кривляться…
- Ти шкодуєш, що твої діти вмирають. А мої вже й геть-то живучі. Такого їх, такого їх багато, що, далебі, не знаю, що й діяти! Семеро одніс я на кладовище, а там спить у мене аж сім дочок, а два сини в школі. Коли тебе нудьга бере за дітьми, візьми, будь ласка, в мене зо двоє або зо троє, - я тобі ще й подякую.
О. Хведор зареготався, аж канапа задвигтіла на хисткому тонкому помості.
- Чужі діти - не свої, - одказав сумно о. Мойсей.
- Та ще й не мруть чогось! - промовив о. Хведор, - не так, як буває в людей. Оце й заслабне часом котра дитина, хиріє, стогне, мизерніє. Думаю: от-от умре! От-от бог прийме до себе. А воно візьме та й очуняє. А все то жінка! Як візьме коло його панькати, тупцяти, як візьме припарювати, та виливати, та облизувати, то, дивись, вже моя дитина й очуняє! Ха, ха, ха!
- Гріх тобі, о. Хведор, таке говорити про своїх дітей!
- Та вже нехай хоч гріх! У мене, що на умі, те й на язиці… Ха, ха, ха! А як ти собі, о. Мойсей, міркуєш? Онде в мене сім дочок - я не лічу синів - треба їм справити сім суконь, та сім сорочок, та сім пар черевиків. Побільш вдвоє, то-буде чотирнадцять. А там ще як почнуть вигадувати свої витребеньки, якісь комірчики, та стьожечки, та блонди, та якесь дрантя, та якесь біси-батька-зна-що! Та все по моді та по морді! Я тобі кажу, що на силу велику вистачаю! Несила настачить на їх. А тут, знаєш, ще до того вдались мої дочки в свого батька! Ха, ха, ха! Всі сім товсті, неначе «сім гладких корів фараонових». Сьогодні справиш одежину, яку удяганку, а через тиждень - вже й тісна стала! Ще добре, що не всі дорослі, - одна другу доганяє - так одежина переходить з плечей на плечі. Та ще й повдавались в матір: усі чепурні, шанують одежу, усі глядять одежини, як ока в лобі.
- А хто ж винен, - промовив о. Мойсей, - коли й ти сам не згірше колесницегонителя фараона: гладшаєш щодня, нівроку тобі.
- Ти й правду кажеш, отче Мойсеє! Недавно стулив я собі оцю рясу. Не жаль би було, якби не казав кравцеві, - а то казав і наказував: не ший же щільно та тісно! Ший якмога ширше! Коли вчора дивлюсь, - на плечах чисто порозлазилось шитво. Я до попаді - показую та лаю кравця. А вона мені як одрубала, та ще й при дочках: «Не кравець-бо винен! сам розлазишся, то й одежа мусить розлізтись, - не залізна ж!» Я покинув рясу та мерщій з хати! Ха, ха, ха! А тут, не тобі кажучи, ростуть дочки так швидко, наче на дріжчах! У других дочки і в двадцять років ходять в куценьких сукнях, а в мене, оце мине дочці тринадцять, так її хоч зараз заміж давай. Одна одну доганяє! Не знаю, що й робити на світі. Богослови знають, що в мене не гурт-то грошей, обминають мою хату або приїдуть об'їдять, обіп'ють, понюхають та й поїдуть. А мої дочки сидять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Видаватиму, хто перший трапиться: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До старших дочок вже й богослови не присватуються, - кажуть, що старі. А їм всього вісімнадцятий та дев'ятнадцятий рік!
- Чого це ти, о. Хведор, взявся на своїх дочок? Вони ж дурно не їдять в тебе хліба, - вони коло всього, а твоя матушка тільки порядкує.
- Отак пак! Ба, ще б посідали та руки позгортали! Вони, бач, і робили б, що тільки б плутали на п'яльцях якесь своє дрантя. А я їх турлю до пекарні! Робіть, кажу, діти, самі на себе, - на вас слуг не настачиш. Нехай пораються і коло печі, і в хаті, і на огороді; нехай хліб печуть, обідати варять у жнива, прядуть. Тільки не посилаю з сорочками на річку та на поле.
О. Хведор знов поналивав горілки в чарки.
- Будьмо здорові! - промовив він, випив і закусив варенням. - Прошу покорно, о. Мойсей.
- Ой боюсь, боюсь! Лихо мені з цією горілкою! Хтось лукавий вигадав її на моє лихо! Не довго животіти мені через неї.
- Пий-бо! чого ти? Дома собі будеш піснюкати, а в гостях «розрішеніє на вся: вина і єлея».
- Воно й справді, що я оце в гостях! Не питиму вже дома, - промовив о. Мойсей, а сам скоса привітно поглядав на ясну, блискучу, як зоря, чарку настойки.
Випили знов по чарці. О. Мойсей довго смакував, обсмоктуючи свої синюваті губи. - Гримаєш ти, о. Хведор, на дітей. А в мене ж то, в мене швидко не буде дитини, ані щастя, ні хатини, як співають у пісні. Чи воно пороблено, чи воно наслано? Надісь, кимсь, наслано… Кажуть, що моя хата закладена майстрами на дитячу смерть… І в старого батюшки мерли діти. Я вже й воду святив, вдруге святив усі кімнати, вже й питав між старими людьми…
О. Мойсей зігнув шию карлючкою, а голова звисла на груди.
- Бог зна, чого ти журишся, о. Мойсей! - каже о. Хведор. - І хочеться тобі того клопоту? Я й не радий, а діти родяться, родяться та й ще родяться, і не знаю, коли тому кінець буде!